Вчора у нашій країні відзначали День працівників культури. З цієї нагоди співробітниці ДК села Долинське Ренійської громади завітали з вітаннями до своїх старших колег Миколи та Марії Чебану. Втішно, що молоде покоління не забуває ветеранів. Тим більше що літнє подружжя більш ніж варте такої уваги, адже воно стояло біля витоків культурного відродження в рідному селі.
На згадку про цю теплу зустріч на честь професійного свята робітниця ДК Катерина Лунгу розмістила на своїй сторінці в соцмережі коротенькі відео. Багатьом, хто добре знає подружжя Чебану, вони навіяли найтепліші спогади про цих чудових, працьовитих людей, у тому числі й автору цих рядків.
Микола Чебану, якого добре знають у Ренійській громаді, здобув повагу своїми талантами керівника та організатора: за яку справу не візьметься, завжди доводить до кінця. А ще своєю любов’ю до творчості: він затятий фотограф і багато років був позаштатним кореспондентом Ренійської районної газети.
За свою довгу та насичену трудову біографію ким тільки не працював. У свій час завідував птахофермою місцевого сільгосппідприємства, потім кролефермою. Справа вирішилася, та так, що її зусилля не залишилися непоміченими: молодого керівника запросили до Києва на республіканський зліт молодих тваринників.
Згодом навчався на токаря, а здобувши спеціальність, став за токарний верстат. Чебану працював і секретарем Долинської сільського ради, був головою ревізійної комісії місцевого колгоспу «Комуніст». І на якій би ділянці він не працював, колеги поважали його за відповідальність, дисципліну та велику самовіддачу.
Директором сільського БК він став у далекому 1969 році. Із пропозицією очолити сільське вогнище культури до нього, на той момент секретареві комсомольської організації села, звернувся голова колгоспу Дмитро Митиш. Спочатку дав схвальну оцінку: «З молоддю ти вмієш працювати». І потім додав — у наказовому порядку: «Організовуй для молодих колгоспників культурне дозвілля! Але вже у новій якості – директора Будинку культури». Куди було подітися – погодився. З одного боку, хвилювався, а з іншого — тішився. І радість була від того, що потрібен людям, що може приносити користь суспільству.
Директором БК він працював цілих шістнадцять років — набагато більше, ніж на інших ділянках роботи з його багатого послужного списку. Причому Микола Чебану не просто прийшов директорувати на все готове — він був одним із тих, хто стояв біля витоків сільського Будинку культури.
«Коли я очолив БК, у штаті нікого, окрім мене, не було. Декілька років я працював один. Потім у 1977 року з’явилася штатна одиниця художнього керівника. Тодішня завідувачка районного відділу культури Євгенія Петрівна Мозер, нині покійна, запропонувала на цю посаду мою дружину Марію Іванівну. Вибір на неї впав невипадково: Марія тоді брала активну участь у самодіяльності — вона добре співала, брала участь у різних фестивалях і оглядах-конкурсах», – розповідав він в одному з інтерв’ю автору цих рядків.
«Закінчивши школу і вийшовши заміж, я вступила заочно до Одеського кооперативного технікуму. До 1977 року працювала продавцем у сільмазі, а потім перейшла до Будинку культури художнім керівником», – додала Марія Чебану.
До речі, подружжя дуже незвичайно познайомилося – у лікарні. Миколі було 28 років, їй 15. Вона лежала у хірургії з апендицитом, а його доставили після ДТП. Треба було терміново в місто по роботі, сів на мотоцикл і їхав центральною вулицею, як раптом назустріч, порушивши правила, виїхала крита машина.
«Щоб уникнути зіткнення, я хотів повернути ліворуч, але там виявилася велика калюжа, і тоді мені довелося повернути праворуч, але аварії уникнути не вдалося. Мотоцикл перекинувся, я отримав травму лівої ноги, мені потім зробили операцію на ступні і якийсь час не міг ходити. У хірургії ми лежали з Марією в палатах навпроти. Познайомившись, почали спілкуватися…», – згадує Чебану ті драматичні події, які обернулися доленосним знайомством.
Через деякий час почали зустрічатися та одружилися, коли дівчині виповнилося 17 років. З того часу вони ось уже 58 років разом. Стали багатодітними батьками, виростили трьох синів та доньку. Діти подарували їм трьох онуків, трьох онучок та одну правнучку.
Подружжя Чебану впоралося з організацією у селі повноцінного вогнища культури. Велику допомогу у цій місії їм надали методисти районного Будинку культури, які знайомили їх із посадовими обов’язками.
«Методисти РДК доручили створити ансамбль чи хоча б гурток народної музики. Звернувся до місцевих музикантів, які грали на різних сільських урочистостях, обговорив із ними план спільної роботи. В результаті створили ансамбль «Флуєраш», з якого, можна сказати, розпочалася історія нашого Будинку культури», – згадує Микола Чебану.
Дещо пізніше при ДК з’явився ще один колектив — вокально-інструментальний ансамбль «Долина». Ініціатором його створення став односелець Володимир Саратяну. Ансамбль швидко завоював популярність і на танці у його супроводі приїжджала молодь із сусіднього Лиманського, молдавських Джурджулешт та, звичайно, з Рені. Згодом «Долину» замінив ВІА «Долина-2», і цей колектив теж приніс селу популярність.
Зазначимо, що за роки роботи Миколи Чебану директором ДК у сфері дозвілля села відбулися разючі зміни. Будинок культури став місцем, де долинці любили проводити свій вільний час. І нудьгувати трудівникам полів та ферм тут не доводилося: перед ними часто виступали самодіяльні артисти, а коли концертів не було, люди могли знайти собі заняття до душі. Грали в більярд, настільний теніс, шахи, шашки, були навіть ігрові автомати. Також було організовано клуби за інтересами. Наприклад, сільський «Інтерклуб».
«Його гостями неодноразово були іноземні моряки з Угорщини, Болгарії, тодішньої Югославії. І мені дуже приємно згадувати, що в Долинському був такий клуб, хоч наше село не межує з річкою чи морем. До речі, наші самодіяльні артисти виступали перед іноземними моряками безпосередньо у Ренійському інтерклубі», – згадує Микола Чебану.
Наша розповідь була б неповною без згадки про головне хобі всього його життя — фотографування.
Його першим фотоапаратом стала «Зміна», потім були «Старт», що цінувався в колах професійних фотографів, і вищого класу «Зеніт», а потім він став щасливим власником фотоапарата «Салют» — заповітної мрії всіх, хто знався на фотозйомці. Коштував він, страшно сказати, 400 рублів — великі на той час гроші, чотири його місячні директорські зарплати. Свої нотатки до районної газети він завжди супроводжував знімками — якісними, з вдало підібраним ракурсом. Коли в редакцію відчинялися двері і ми бачили його, що входить із фотоапаратом через плече, то знали: Чебану приніс цікавий матеріал, а до нього — фотографію.
«Творчість забирала багато часу та сил. Тільки я не шкодую, що ним займався. Тому що я все своє життя намагався робити людям добро і нести їм правду», – сказав на завершення Микола Чебану.
Інтернет-видання Бессарабії
