Нещодавно в обласному центрі гагаузької культури у селі Виноградівка Болградської громади відбулася презентація книги «Can acısı» («Біль душі») – збірки учнівських дослідницьких робіт, складеною музеєм села Авдарма (Гагаузька Автономія, Республіка Молдова). Як повідомила на своїй сторінці у Фейсбуці керівник центру Ольга Кулаксиз, у цю книгу зібрано дослідницький матеріал учнів, студентів Гагаузії про голод 1946-1947 рр. З вуст жертв того голоду були записані спогади, переживання, страждання.
Усі присутні на заході отримали книги для читачів бібліотек своїх навчальних закладів, сільських та міських бібліотек. Серед таких отримувачів була також бібліотекар Котловинської сільської бібліотечної філії Людмила Бозаджи.
Відзначимо, що для Котловини Ренійської громаді тема голодомору 1946-1947 років особливо чутлива, адже у цьому селі, за деякими оцінками, тоді загинуло від голоду близько 60% мешканців. До наших днів дійшли численні свідчення тих, хто пережив цей страшний час. Своїми спогадами з журналістом інтернет-видання «Махала» поділилася ветеран праці, колишній вчитель Котловинської школи Марія Хаджиогло. Їй тоді було всього 4,5 роки, але вона чітко пам’ятає багато подій тієї жахливої пори. У родині було троє дітей, два її старші брати та вона. Батька та чотирьох його братів відправили на трудовий фронт до Челябінська, а мати з дітьми залишилися. По сусідству з ними жили старики Панчиогло, бабуся Зоня та дідусь Вася. Їх родина була більш-менш заможною, вони допомагали. Якби не їхня підтримка, жінці з дітьми довелося б зовсім туго, бо зовсім не було чого їсти.
«Ми жили біля річки Безім’янки перед стадіоном. На околицях росла трава каприца, яку ми збирали, і мама її варила. Ще ми вживали в їжу траву ардал, але не всю, а лише серцевину стебла. Пам’ятаю, збирали кукурудзяні качани, перемелювали і мама робила з них мамалигу. Були це просто порожні качани або качан з залишками зерна, важко сказати. Для маси мама додавала якісь висівки. Нам, ледь живим з голоду дітям, вся ця їжа здавалася неймовірно смачною. Коли згадую ті лихоліття, кажу своїй доньці Олені, що зараз зварити таку смачну мамалигу не виходить, бо у нинішнього кукурудзяного борошна зовсім інший смак. Ще мама варила постоли – так називалося взуття зі свинячої шкіри, і ми їх жували. Сусіди Панчиогло давали нам квашену капусту, яку ми із задоволенням їли та пили її маринад», – розповідає Марія Хаджиогло.
За її спогадами, перед сільською радою знаходилася стара шкільна будівля, якої нині немає, де видавали якусь баланду, мешканці села її називали «порція». У Марії удома був солдатський котелок, її мама з ним ходила туди щодня, переходячи річку вбрід, бо моста ніякого не було. Вона вистоювала чергу і приносила на трьох «порцію». Як наша співрозмовниця дізналася вже потім, норма на дитину складала один черпак. Такого бідного харчування, звичайно, було недостатньо, щоб почуватися ситими. Ще жінка пам’ятає себе маленьку, що набрякла від голоду і повзала по підлозі — для неї це дуже важкі спогади. Стіл у них був якийсь щерблений, біля якого вона повзала, і лизала його.
«В будинку була грубка-лежанка і ми з братами завжди знаходилися на ній, тому що зима 1946-1947 року видалася дуже холодною. Старшому, Корнелію, було 10 років, середньому, Ніку – 7. Я чітко запам’ятала, як помер мій старший брат. Він дійшов до крайнього виснаження, бо коли мама приносила «порції», він свою давав мені, як найменшій. Ділився і з середнім братом, який теж був дуже худий. Ми навіть ходити до пуття не могли — повзали. Коли мама пішла по чергову «порцію» цієї баланди, Корнелій, що лежав на грубці, раптом почав чхатись — у нього почалися передсмертні судоми. Він перекинувся і впав із лежанки на підлогу. Я, звичайно, тоді не розуміла, що відбувається, підповзла до нього, лягла поруч, обняла, а він, рідненький, уже був мертвий. Коли мама прийшла, вона знайшла мене лежачу в обіймах з мертвим братом. Можете уявити собі, який жах вона зазнала. По селу щодня роз’їжджали візки, вони називалися «арба», які збирали покійників. Моя бідолашна матуся три дні ховала тіло брата, щоб отримувати на нього «порцію», як на живого, і лише потім віддала тіло. Його у щось закутали, завантажили на цей візок і відвезли», – розказує жахливі подробиці Марія Хаджиогло.
Загиблих від голоду котловинців ховали у спільних могилах. Їх російською називали «общины». Загалом на сільському цвинтарі Котловини є дві такі братські могили. Скільки людей там поховано, невідомо. За чутками, понад сто людей. В одній із них похований і брат Марії. На маленькій стелі є його прізвище та ім’я: Куртєв Корнелій.
«Один із татових братів якраз жив у будинку на розі біля цвинтаря. Пам’ятаю, сидимо ми з двоюрідною сестрою на підвіконні, дивимось на вулицю і бачимо, як під’їжджає «арба», навантажена людьми. Причому не всі з них були мертвими: це можна було зрозуміти з того, що у когось рука сіпнулася, у когось нога. Тобто багато хто був ще в передсмертній агонії», – говорить вона.
Читайте також: Масові смерті та випадки людожерства: як мешканців Бессарабії через штучний голод заганяли до колгоспів. Спогади мешканки села Виноградівка Болградської громади Катерини Антонівни Кулаксиз
Одного дня, це було вже після смерті її старшого брата, Марія із середнім братом сиділи на підвіконні, чекали, коли мама принесе «порцію». Тут зненацька зайшли якісь люди. Подивилися на них і потім попрямували до скрині, в якій зберігалося мамине посаг: срібні ложки, виделки та інше начиння. Вони весь його вміст витягли і забрали з собою. Тільки потім, ставши дорослою, жінка дізналася, що ці візитери, можливо, були людожерами.
«Мене з братом вони не зачепили, тому що для їжі ми не годилися, були дуже худими. Коли мама прийшла додому, і ми їй розповіли, що приходили ці незнайомці, вона дуже зраділа, що нам не завдали шкоди. Двох таких самих підозрілих людей я бачила ще один раз, коли знову дивилися у вікно у бік річки: вони йшли з важкими мішками за спиною. Ми тоді подумали, що може в село доставили хліб і зараз усім роздадуть до «порцій». Але, як виявилось, у цих мішках були рештки людей. Принаймні так мені розповідали потім. Але, наскільки це правда, не знаю і стверджувати не можу. Я навіть не знаю, чи були ці люди нашими односельцями чи якимись зайдами», – згадує Марія Хаджиогло.
Що стосується людожерства, то тільки за перше півріччя 1947 року офіційно зареєстровано 130 випадків людожерства. А скільки їх було насправді, сказати не може ніхто, напевно, в рази більше.
«В голод 1946-1947 років ми пережили таке, що згадувати важко і сьогодні, через стільки років. Але ми ніколи не повинні забувати такі драматичні сторінки нашої історії — на згадку про наших предків, чиї життя забрали ці страшні голодомори», – сказала на завершення очевидиця цих жахливих часів.
Інтернет-видання Бессарабії
