Цими днями, через півтора року після героїчної загибелі, повернувся додому, до села Костянтинівка Кулевчанської громади, та був похований у рідній землі український воїн Ілля Стариш.
Він був козацьким нащадком у восьмому поколінні. Його пращур – один із славних воїнів Дунайського козацького війська, що заснували невеличке село Костянтинівка. Тому не дивно, що Ілля Стариш успадкував від свого роду волелюбність, мужність і палку любов до рідної землі.
У батьків Валентини Миколаївни та Ігоря Пантелійовича він був наймолодший, справжній “мізинчик”. Як був малим добрим, життєрадісним, жвавим, таким і виріс. До 4 класу вчився у Костянтинівці, а закінчував школу у Розівці. Хоч і не був відмінником, вчився добре. Тому без проблем вступив до Морського університету, опанував спеціальність корабельного механіка, бо техніка хлопцю завжди дуже подобалася. Здобувши ступінь бакалавра, перевівся на заочне навчання.
Чому так і не пішов у море? Мабуть, стикнувся із тим, як важко у нас моряку отримати роботу. А несправедливість Іллю завжди, з самого дитинства, вкрай обурювала. Нічого не сказавши батькам, Ілля підписав контракт з ЗСУ. Рідних поставив перед фактом. На той час у війську вже служили його однокласник та один з друзів.
Попередньо пройшовши підготовку у навчальному центрі, юнак дістав направлення до Білгород-Дністровського прикордонного загону. А згодом був відряджений на півострів Чонгар, який знаходиться у північній частині затоки Сиваш Азовського моря і є адміністративною межею між Кримом і Херсонською областю. Там діють контрольно-пропускні пункти нашої прикордонної служби. До початку воєнних дій Ілля прослужив там три роки.
Служив хлопець із задоволенням, все йому подобалося. Батьки пишалися сином-воїном. Але ситуація загострювалася, це відчувалося у розмовах із сином, який тривожився: “Росіяни щось затівають!..” А вночі 23 лютого сказав наостанок: “ Цілую, люблю! Не дзвоніть… “
Сержанту Старишу разом з побратимами довелося першими прийняти бій з росіянами на контрольно – пропускному пункті “Чонгар”. Усього чотири бійці кинулись в нерівний бій з окупантами і полягли смертю героїв.
Пізніше у ЗМІ з’явилася така інформація: “Прикордонник з позивним “Ангел” зустрів повномасштабне вторгнення росії на позиціях у Херсонській області. Тоді його і багатьох побратимів врятував Ілля Стариш. Він першим помітив активність ворога, після чого підрозділ підняли до бою.
Вдосвіта, пригадує Ангел, над їхніми позиціями літав беспілотник. Розпочався потужний артобстріл, бліндаж прикордонників не витримав. Під час спроби евакуюватися біля Ангела розірвався снаряд. Його відкинуло, кількох побратимів поранило. А невдовзі бійці побачили, що евакуаційний автобус перетворився на брухт.
...Ангел потрапив у полон, згодом його обміняли, далі – реабілітація. Зараз прикордонник знову в строю. Вдома він дізнався, що серед загиблих в перший день був Ілля Стариш. Ті, хто тоді вижив, докладають максимум зусиль на захисті України, щоб смерть Іллі та інших побратимів не була марною“.
За мужність і відвагу Указом Президента України сержант Стариш Ілля Ігорович посмертно нагороджений орденом “За мужність”. Його поховали в одиночній могилі у центрі окупованого Генічеська. Але він повернувся.
Тепер, коли син поряд, на душі у батьків стало трохи легше. “Це єдине, чого ми чекали. Вже й не надіялись. Куди тільки не зверталися», – каже мама воїна Валентина Миколаївна
Допоміг Координаційний центр, що співпрацює з Червоним Хрестом. Разом з Іллею українським сім’ям повернули тіла ще 11 захисників та один з них залишився не впізнаним.
Валентина Миколаївна сердечно вдячна колегам-педагогам, які всі ці тяжкі дні і місяці як могли пітримували її та сім’ю. Без цього було б, мабуть, неможливо витримати таке горе.
Сумує за дядьком Поліна – онука Старишів, дочка старшої доньки Ганни, що працює заступником директора з дошкільної освіти та психологом у Кулевчанській школі. Вони були найближчими, найкращими друзями та рідними людьми, і тепер Ілля часто сниться Поліні. Нещодавно дівчинці наснилося, що Ілля привів додому наречену…
Інтернет-видання Бессарабії
