Є в кожному місті та майже в кожному селі те місце, де завжди витає смуток та тиша. Те місце, куди ми часто приходимо вшанувати пам’ять померлих рідних та друзів і куди, власне, рано чи пізно ми вирушимо у свій останній земний шлях. Кладовище. Мабуть, ніде не знайдеш стільки щирих почуттів та стільки поганого смаку, як на цвинтарі.
У Великодні дні всі цвинтарі міста та округи незвично наповнені людьми. Через тиждень після Воскресіння Христа сюди приходять городяни, щоб згадати своїх рідних. Так заведено у Православ’ї.
Отже, проводи, поховання, пам’ять, люди – поговоримо про це…
В Аккермані-Білому граді з давніх-давен ревно ставилися до цвинтарів. Через велике змішання різних народів їх було декілька. З плином століть місця їх змінювалися.
Скажімо, на місці Свято-Вознесенського собору за старовинних часів розташовувався цвинтар мусульман. Коли настав час звільнення краю від турецької ярма, наші предки знесли цвинтар і поставили на його місці свій храм. Особисто я вважаю, що це було неправильно і тим паче не по-християнськи.
Не менш драматична доля старого вірменського цвинтаря. Воно розташовувалося на місці пустиря та колишнього гуртожитку м’ясокомбінату. Погост вірмен (до речі, найдавнішої нації, що населяла Аккерман) в період радянського союзу зрівняли із землею, знищивши всі пам’ятники. Але провидіння віддало всім причетним до вандалізму за заслуги. Гуртожиток багато років перебував у запустінні, з колосальними проблемами. Варвари, що знущалися над похованнями, відійшли: хтось у страшних муках, хтось від рук убивць, хтось від білої гарячки. Ніщо в цьому світі не минає безслідно.
Майже при кожному кладовищі, як у нас кажуть, «прибивались» то юродиві, то бездомні віряни, то просто тихі п’яниці – люди, що опустилися, але абсолютно нешкідливі. Кожен з них мав свою долю та історію. Цвинтарних людей намагалися не кривдити. Принаймні так було раніше. Сентиментальні городяни за нагоди приносили їм старенький одяг, їжу, іноді подавали дрібні гроші.
Про таких людей мені багато розповідала моя бабуся, але я не стану ворушити пам’ять, хоча це й спокусливо. Я згадав одного чоловіка, який багато років жив у склепі міського цвинтаря, що при Свято-Миколаївській церкві на вул. Ізмаїльській. Його прізвисько було Коля Чорт.
Коля Чорт походив з надр хитросплетінь малих провулків, що прилягають до вулиць Лесі Українки та Плавневої. Як казали, у молодості він був досить симпатичним чоловіком. Працював шевцем у господаря, а потім, після приходу комуністів, у шевській артілі. Колись у нього була сім’я, діти, але згубна пристрасть до акерманського вина зробила свою чорну справу – згодом він залишився без своїх близьких і без роботи і став справжнім аккерманським бомжем.
Виглядав Чорт жахливо: повністю заросле обличчя, з якого в світ дивилися два тьмяні ока, з рота стирчала пара кривих, жовтих зубів. Лоскути одягу на ньому звисали брудними клаптями, але найбільше діставав той незнищенний дух давно не митого тіла, що потужним ореолом супроводжував бомжа. Часто він приходив до їдальні, прозваної в народі «Три тополі», що розкинулася під покровом тополь поруч із кінотеатром «Комсомолець». Нині кінотеатру давно вже немає, а їдальня перетворилася на фешенебельне кафе.
Чорт розташовувався біля входу в зал, пильно спостерігав за тими, хто пив пиво або щось їв. Варто було відвідувачу відійти від свого столика, бомж, ледве переставляючи ноги, підходив і зливав в один кухоль рештки пива, а в тарілку те, що лишилося від їжі. Зрозуміло, Колю нещадно ганяли, а траплялося і били. Однак він настільки звик до людського неприйняття своєї особистості, що сприймав це як належне – тихо та покірно.
Жив Коля Чорт в одному зі склепів цвинтаря. Щодня він туди пробирався, кутався в засмальцьовані, смердючі ганчір’я і завмирав до дня наступаючого.
Зрідка серед городян знаходилась добра душа, що намагалася врятувати бомжа. Його відмивали, давали свіжу білизну і навіть пускали на постій на якийсь час на приватному подвір’ї за умов допомоги у господарстві, але… Але минав час і Коля пропадав, прихопивши з собою щось із майна добрих людей. Незабаром його вже бачили у звичному обличчі – брудним, хворим, зарослим, кошлатим і п’яненьким.
Зрештою, спосіб життя та хвороби зробили свою справу – одного разу містом промайнула звістка про те, що Коля Чорт таки помер. Хтось махнув рукою, мовляв, та й фіг з ним. А хтось, зітхнувши, похитав головою, мовляв, зник чоловік, а шкода. Ховали його як «невідому особу» – на спеціальній ділянці цвинтаря, під фанерним номерком. І це було, якщо не помиляюся, ближче до кінця 80-х минулого століття…
Відомий класик справедливо вважав, що судити про культуру народу можна за станом його цвинтарів та чистотою відхожих місць. Спробуй тут щось заперечити.
У різних частинах міста розташовано п’ять цвинтарів. Три з них давно переповнені і там вже не приймають прах померлих, а два – Переможненське та Бритівське – поки що працюють.
Якщо донедавна міські цвинтарі незмінно вважалися однією з провідних проблематичних тем, то зараз питання вирішилося. За цвинтарями доглядають комунальні служби: вивозять сміття, проводять роботи з розчищення зелених насаджень та відновлення огорож, контролюють охороною. На відміну від попередніх правителів міста, нині міським некрополям приділяється увага.
Це все так. З іншого боку, досі городяни примудряються знаходити місця для своїх покійних рідних на цвинтарі, що полюбився їм, досить варварським способом. Деякі люди, побачивши, що за певною могилкою ніхто не доглядає, просто «віджимають» її для покійного родича. Як? Дуже просто.
Спочатку прибирають похилий хрест або надгробну плиту. Потім перекопують по новій горбок і ставлять новий хрест без жодного напису на ньому. Важливо, щоб могилка виглядала ніби свіжою. Після того, як ховають небіжчика, там копають заново яму, і, дійшовши до старої труни, укладають на неї новий саркофаг. Виходить, поховання у два яруси. Проходить час, і на це місце приходять ті, хто колись давно поховав свого родича. Розгублена людина замість поховання знаходить надгробок абсолютно невідомої йому людини. Сльози, обурення, біль. Але кого це хвилює? Головне, укласти “свого” саме там, де тобі вигідно. Мораль, совість, кара Господня? Так хіба сьогодні цим когось злякаєш?
Окремим рядком про вандалів. Вони завжди були. Ці подоби людей вночі являються на цвинтарі і трощать надгробки з якихось своїх міркувань. Як правило, вандали – дуже молоді люди, підлітки. Що ними рухає, яка ідея, мета – мені досі це не відомо…
Один городянин свого часу обікрав сільську церкву. Його викрили, дали термін. Після відсидки він довгий час жив, як неприкаяний і відторганий усіма. Він почав пити, вживати наркотики. Якось дійшов до останньої межі – до суїциду. Лише випадковість урятувала його від підлої смерті. Тоді Господь врятував заблудлого – зараз ця людина ревний християнин, сім’янин, гідний громадянин своєї країни…
Не забуваємо непорушне правило буття – за всі наші вчинки нам доведеться платити. І частіше – не грошима.
Про це я хотів поговорити давно. У Православ’ї заведено наступного тижня після Пасхи приходити на могилки своїх батьків і близьких, аби вшанувати пам’ять про них. Попередньо, за кілька днів до цього, могили люди прибирають від бур’янів і сміття, поливають саджанці квітів, освіжають чагарники, деревця. І ось поминального дня всі цвинтарі міста наповнюються населенням. Стає незвично багатолюдно та галасливо. Біля могил люди розкладають скромну їжу, що традиційно складається з паски, крашанок, печива, пирогів та іншого. З’являється і сулія з вином. Ті, хто пам’ятає НАВІЩО він сюди прийшов, тихо згадують родича, залишивши біля надгробка скромні дари, і йде додому, де вже за великим столом збираються рідні. Бувають (та їх чимало) і інші.
Мене завжди коробило від дикої традиції – коли тобі на цвинтарі наполегливо пропонують випити, мовляв, щоб ти пом’янув чийогось ближнього. І, спробуй, відмовся! Тут тобі суворо прикрикнуть, що, мовляв, гріх відмовляти в такий день, що не поважаєш, чи що? Та інше марення. По-перше, я не знав їх ближнього, по-друге, якщо не випив, то до чого тут неповага? По-третє, хто знає, скільки вже перехожих різного статусу та стану здоров’я «хильнули» з тієї склянки? У мене, приміром, немає жодного бажання до своїх численних болячків додати туберкульоз або ще якусь гидоту…
Проте продовжимо. Через брак місця, багато хто розкладається прямо на могилках. Збоку подивитися – очманіти можна! На великому покривалі з’являються такі страви, якими прикрашають хіба весільні столи. Тут тобі і копчені кури, і смажені індики, і фаршировані яйця, і ковбаси, одна вишуканіша за іншу, котлети, голубці, відбивні, горілка, вино, коньяк… Як любив повторювати Славіан Троцький, «про квіти на могилі часом дбають більше, ніж дбають про небіжчика». Складається враження, що народ після суворого посту зібрався тут саме для того, щоб «відв’язатися» – поїсти, напитися і…
До речі, про це “і”. Якщо ви через годину-другу знову пройдете повз це застілля на ближніх кістках, то з подивом відзначите, що в цьому заході стільки ж «поминання», скільки елегічного романтизму в статуті караульної служби.
«Розігрітий» від випитого народ затягує «Ой, чорна ти, чорна», хтось, розчервонівшись, мовить за політику, а хтось інтимно підморгує пишній сусідці. А ще за годину справа доходить або до бійки, або до здорового сну серед надгробків. Думаєте, я щось вигадав?
Сумніваюсь, що покійним, над якими відбувається це дійство, до душі те, що відбувається. Чи цьому навчає нас Православ’я? Ні, звичайно…
А тепер я хочу висловити особисту думку, ось з якого дуже важливого питання. Ця думка може не збігатися з позицією більшості, але проблема все ж таки залишається…
Знаю дуже багатьох самотніх людей у місті. По суті, я і сам з таких…
Більшість із них уже давно у похилому віці. Хвороби, малі пенсії, відсутність рідних і близьких, все це слідує сумною тінню за самотньою людиною. З кожним роком йому все важче приходити-приїжджати на цвинтар, щоб прибрати могилу близького, а попросити нікого. Зрештою, поховання рідної людини стає покинутою і одного разу на його місці з’являється нова могила, тобто те, про що я говорив вище. Люди страждають від свого безсилля, що лише додає скорботи в їхнє існування.
Останнім часом стає популярним кремувати тіла покійних. І особливо тих, хто самотній, без родичів. Прах кремованого знаходиться у невеликій запаяній урні. Її можна тут же на цвинтарі поховати в колумбарній ніші або розмістити десь у себе на обійсті, в тихому, затишному куточку – кому як зручно. Особисто я собі так і вирішив. Коли настане моя година – порох із урни розвіють над тихими водами лиману мої знайомі рибалки. Так буде добре всім – і мені, батько якого загинув насильницькою смертю у лимані, і тим, хто захоче згадати мене – їм варто лише прийти на берег сивого лиману…
***
А закінчити цей матеріал хочеться так. Кожен із нас – це світ, який з нами народжується і з нами вмирає. Під усякою могильною плитою лежить всесвітня історія. Пам’ятаємо про це, земляки. Не все так уже й страшно.
Інтернет-видання Бессарабії
