Сьогодні, 22 червня, жителі Ізмаїла провели в останню путь 49-річного морського піхотинця Володимира Іванова, який воював у складі 88 батальйону 35 бригади морської піхоти. На фронт він пішов добровольцем на початку повномасштабної війни – 2 березня. Пройшов через рашистське пекло, побувавши в найгарячіших точках нашої багатостраждальної країни – під Херсоном та на Донбасі. Загибель спіткала воїна поблизу села Сторожове Донецької області, де він разом із побратимами потрапив під масований обстріл.
Прощання з Володимиром Івановим відбувалося у дворі ритуальної агенції «Гранд». Віддати шану герою прийшла велика кількість земляків, серед яких було багато його рідних та друзів, знайомих. Прийшли попрощатися з ним і побратими, із якими Володимиру довелося воювати. Церемонія відбувалася за традиціями протестантської церкви – з християнськими настановами та співом псалмів.
Убита горем дружина Оксана Іванова, яка трималася з останніх сил, висловила свою віру в те, що жертва, принесена її улюбленим чоловіком, не буде марною. «Мій чоловік бачив, що творять з нашою країною вороги, тому вирішив іти на фронт. Я його відмовляла, але він твердо заявив, що повинен йти, бо не може дозволити, щоб ворог тупцював нашу землю, – сказала Оксана. – Я дуже пишаюся своїм чоловіком, для мене він справжній герой. Я вірю, що на нашій землі настане мир, вірю, що тут не буде іншої країни, а буде єдина вільна Україна, вірю, що перемога буде за нами, і Вовчик вірив у це».
У своєму підрозділі Володимир був одним із найстарших, для молодих бійців був як батько, який підкаже та підтримає. Присутній на похороні його побратим із позивним «Зелений» розповів таке про свого товариша: «Ми з Вовчиком дружили ще до війни, одного дня прийшли у військкомат, одного дня ми пішли. Потрапили до 88 батальйону, щоправда, до різних підрозділів, але зв’язок підтримували постійно. Часто практично поряд були. Для нас він був як батько, віком трохи до п’ятдесяти не дотягнув. Наприкінці грудня мене поранило, Сергій Карпець разом із Вовчиком допомагали мене евакуювати. Коли я прийшов до тями, Вовчик мені сказав: «Я тебе тягнув, ти повинен витягнути мене». Не вийшло, я не зміг».
“Людина слова, людина справи, справжній мужик”, – так охарактеризував загиблого побратима Зелений.
Багато хороших слів було сказано на адресу загиблого героя. Добре ім’я, яке він залишив після себе, довго житиме в серцях тих, хто його знав.
Ховали Володимира Іванова на алеї Героїв на лощинівському цвинтарі. Його дружині військові вручили жовто-синій прапор – як символ країни, за яку вірно і до останнього подиху воював її чоловік.
Біля могили героя пролунали триразове «Слава Україні! Героям слава!» та залпи військового салюту.
Для рідних і близьких Володимира Іванова його загибель – непоправна втрата, всі вони до останнього сподівалися, що їхня близька людина жива…
Звільнення кожного метра української землі, як ми бачимо, дається з величезними втратами – на кожному з них герої розписуються власною кров’ю. Нехай пам’ять про них буде вічною!
Інтернет-видання Бессарабії
