Хочу нагадати, що назви різних частин міста визначили самі аккерманці, залежно від їхнього розташування та соціально-демографічної специфіки. У жодному офіційному архівному документі підтвердження існування таких районів автор не знайшов.
У той самий час, спілкуванні між собою корінні городяни досі використовують старі назви районів Аккермана. Скільки це триватиме – не знаю. Думаю, недовго, бо Білгород-Дністровський дедалі щільніше заселяється людьми з інших місцевостей. Молодь же аборигенів повально виїжджає з рідних пенатів у пошуках кращого життя, що мені, як патріоту міста, прикро, але цілком зрозуміло. Однак це зовсім інша історія…
Раніше інтернет-видання “Махала” розповідало про район під назвою Магала та Сади, які перестали існувати. Сьогодні розповідаємо за Капказ.
Так ось, в даному матеріалі я хочу розповісти те, що мені вдалося дізнатися про ще один район Аккермана. Він мав дивну назву Капказ. Зрозуміти походження назви важко. Припускаю, що простолюддя замість «Кавказ» помилково говорили «капказ». Хоча є версія, що саме так і називався сучасний Кавказ у давні часи. Є дуже слабке припущення про скіфське походження слова, котрі свого часу активно населяли наші місця. “Граукас” – “білий”. З іншого боку, а до чого тут Кавказ? Звичайний ландшафт. Ну не знаю…
Отже, акерманський Капказ включав прилеглу до середньовічної фортеці місцевість з її невеликими вуличками і провулками. Крім того, на території Капказу знаходилася міська пристань із двома причалами – пасажирським та вантажним. На самому початку вул. Грецькій, де раніше функціонувала картонна фабрика, а нині перебуває взуттєва фабрика «Белста» (а точніше – навпроти неї), розміщувалися великі склади багатого городянина Асвадурова. У складах зберігалися зерно та борошно. У ті часи борошно биндюгами перевозили на близьку пристань, а потім на баржах доставляли в одеські порти, звідки вона розвозилася вже по всьому Старому і Новому світу.
Неподалік складів, той же прогресивний Асвадуров, за свої кошти на початку минулого століття встановив першу в Акермані електростанцію. Електростанція була малопотужною і галасливою, бо працювала на вугіллі для вироблення пари, яка рухала турбіну генератора.
Літні люди казали, що один нервовий місцевий мешканець одного разу не витримав постійного шуму від роботи парового двигуна і спробував підпалити електростанцію. Палія на гарячому вчасно застукали сторожа, віддубасили його, а потім передали на волю Асвадурова. Той, кажуть, наказав ще додати та відпустити з Богом. У поліцію повідомляти не став.
Біля причалів невеликого порту вирувало життя. Вантажники, биндюжники, контрабандисти, розшукові агенти, комерсанти, комівояжери – вся ця різномасна братія створювала той неповторний «вулик», який притаманний усім південним портам.
Після того, як Аккерман увійшов до складу російської імперії, на Дністровському лимані сполучення підтримували два пароплави “Дністер” та “Граф Воронцов”. Для скорочення далекого шляху, який проробляли промисловці, йдучи за сіллю в Аккерманський повіт, 1840 р. на Дністрі починає курсувати колісний товаро-пасажирський пароплав “Граф Воронцов”, який буксирував за собою великі човни з величезними тягарями. Тепер промисловці витрачали лише 3 години на навантаження та перевезення товарів з Аккермана до Овідіополя.
Уздовж порту розкинулася досить широка набережна. Нею вечорами прогулювалися офіцери, дворяни з юними дівчатами, пролітали дорогі карети та прольотки. У скельній стіні, над якою гарно височіє Грецька церква, були майстерно видовбані склепи, де у різні часи поховані відомі жителі Аккермана.
Від Капказа, а точніше – від фортеці, беруть початок найбільші міські вулиці: Кишинівська, Ізмаїльська, Портова, Шабська, Миколаївська, Соборна. Вони віялом розходяться від середньовічного замку з трьох боків горизонту.
Цікавим є склад населення Капказу. Тут у витончених кам’яних будинках жила частина акерманської знаті: чиновники, офіцерство, багаті дворяни, інженери. Водночас, особливо на вулиці Соборній, мешкали міщани, майстрові, рибалки, дрібні купці. У молодості тут мій дід Юхим тримав крихітну шевську майстерню. А жив поряд, у невеликій мазанці, майже поряд із лиманом. У робочих слобідках, що властиво на той час, жваво функціонували невеликі забігайлівки – шинки. Тут трудовий місцевий клас вечорами відводив душу за чаркою вина або горілки. Траплялися бійки, які, втім, тут же припинялися або господарем питного закладу, або вусатим поліцейським урядником (щось, на кшталт сучасного дільничного). Тримали шинки, переважно, небагаті євреї, хоча були люди та інших національностей. Мені згадується одна історія. Її розповів мені дід у поодинокі хвилини його одкровень.
На вулиці Соборній, ще під час румунської окупації, заправляв шинком гостроокий Павло на прізвисько Буряк. Прізвисько він отримав за вічно червоне, немов налите бордовою фарбою обличчя.
Буряк був відомий тим, що торгував особливим «забійним» вином. Від двох-трьох склянок мужик швидко хмелів, потім пускався на всі тяжкі, тобто пропивав все, що мав при собі. Не раз місцеві аккерманки клялися «спалити до біса» шинок Буряка, але час минав, а шинкар процвітав.
Після звільнення Білгорода-Дністровського від фашистів, у місті пішли великі розбірки на тему: «А хто ти такий?». Енкэведешники трусили всіх, хто раніше займався своєю справою – господарів магазинів, булочних, майстерень, у тому числі й шинкарських. Не один з, як їх зараз іменують – підприємців, потім скуштував табірне життя далеко від рідної землі. То таки було.
На Буряка чекісти звернули особливу увагу. Річ у тому, що сексоти доносили, що колишній шинкар дуже багатий, особливо на золото. І ось, іди ж ти! Скільки не обшукували будинок Буряка – все без пуття. Його і допитували з пристрастю, і садили у в’язницю, і навіть штукатурку зі стін здирали, але той стояв на своєму, мовляв, нема в мене нічого, все – брехня сусідів, а взагалі, мовляв, я за все добре і проти всього поганого.
І тільки, як то кажуть, чи то у 60-х, чи то, у 70-х роках, після чергового обшуку вже міліцією, щось вдалося знайти. Звісно ж, не все. Ще через деякий час сини Буряка збудували собі великі будинки, купили машини, та й жили, скажімо так, не бідно. Городяни, хто старший, у вузькому колі під час гуляння, кажуть: «А розкажи, як Буряк радянську владу обдурив».
Середньовічна фортеця – частина душі кожного аккерманця. Для нас вона, немов особливий знак причетності до великого, стародавнього міста. Одесит мене зрозуміє. Заберіть у одеситів Потьомкінські сходи, Дерибасівську вулицю, Дюка чи «Гамбринус» – не буде тієї своєрідної старої, доброї Одеси. Чи я не правий?
Фортеця – ядро Капказа. Серед дворів твердині, в глибокому рові, на руїнах стін та веж провели дитинство десятки поколінь Аккермана. Звичайно, були й хапуги. Якось я вже згадував в одному зі своїх нарисів про указ румунського градоправителя, який вирішив побудувати міст через Дністровський лиман за рахунок розбирання першої оборонної лінії фортечних стін. Указ, звичайно ж, скасували з Бухареста, а от місцеві жителі ночами здорово пошкодили стіни, обираючи міцний черепашник-дикун для будівництва своїх будинків.
Уздовж берегової лінії фортеці раніше був пляж. Городяни наводили сюди своїх чад, самі відпочивали, купалися, закушували, пильно спостерігаючи за малечею. До речі, вздовж фортеці теж колись проходила набережна. Але час, люди та природа роблять свою справу: люди зруйнували і дали на відкуп фортецю. Внаслідок обміління, води Дністровського лиману майже впритул приступили до стін замку, ну, а час… Час – безпристрасний статистик, він сухо констатує факти. Невтішні, треба сказати…
Ось, що мені вдалося дізнатися про Капказ – ще один район старого, рідного нашого Аккермана.
Далі буде…
Інтернет-видання Бессарабії
