До Міжнародного дня сім’ї, який щорічно відзначається 15 травня, героями статті видання “Махала” стало подружжя Желяскових з села Криничне Болградського району. Марія – медик за освітою та покликанням, цікавиться історією свого роду, культурною спадщиною краю. Валерій виготовляє крафтове вино та є призером виноробних фестивалів. Подружжя розповіло, як починалася їх історія кохання, через які випробування вони пройшли, про що мріють, чим пишаються та захоплюються.
Марія після закінчення медичного училища працювала в Ізмаїльській лікарні медичною сестрою, додому приїжджала тільки раз на тиждень. Одного разу її поїздка в Криничне на вихідні стала доленосною. На сільській дискотеці Валерій, який вже відчував до Марії симпатію, наважився запросити дівчину на танець. Хоча і грала повільна музика, їх серця билися шалено. Вони відчували те, що мають бути разом. Валерій на той час вже закінчив торговельно-економічне училище та працював експедитором у селі Новоозерне. Доволі швидко молоді люди знайшли спільні інтереси, хлопець піклувався про Марію, а вона відчувала, що це людина, з якою їй хочеться бути постійно. Але через роботу зустрічі молодих людей були рідкими.
“Коли я мала їхати зі зміни, він телефонував на стаціонарний телефон на посту у лікарні та дізнавався, у котрій годині в мене автобус та казав: “Я тебе чекаю”.
Початок їх відносин припав на безгрошовий період та молодість. Амбіційна та цілеспрямована пара, крім основної роботи, пробувала себе у торговельній сфері. Після трьох років зустрічей Марія та Валерій вирішили одружитися. У 1997 році вони зіграли весілля та пообіцяли бути завжди чесними один перед одним.
Найщасливіші моменти життя подружжя Желяскових пов’язує з народженням та вихованням дітей. Старшій доньці Юлії 26 років, вона працює та живе у Києві, сину Олександру – 18, хлопець навчається на першому курсі одного з вишів Болгарії. Членів родини розділяють кілометри, але попри це вони цілодобово на зв’язку.
“І хоча в нас були побоювання через велику різницю у віці дітей, Юлія для Саші як друга мама, вона дбає про нього, дає поради, підтримує у різних рішеннях. Для мене донька – та людина, з якою я першою ділюся радістю та переживаннями”, – каже Марія.
Сашко виріс хазяйновитим хлопцем і завжди допомагав батькам до початку студентського життя.
“Саша переживає за нас та постійно питає, як ми встигаємо по господарству”, – ділиться жінка.
У 2010 році подружжя збудувало свій дім. Жінка продовжувала працювати в Ізмаїльській лікарні, чоловік займався будівництвом, та ще подружжя працювало і полі, де вирощували арбаджик – цибулю, якою славиться Криничне. “Чоловік себе не жалів зовсім, аби зекономити кошти робив основну роботу по будівництву. Було важко, бо крім домашніх справ була й робота”, – згадує наша героїня.
Але головним здобутком свого життя Марія та Валерій вважають зовсім не матеріальні надбання.
“Мені пощастило мати дружню родину. Матуся навчила цінувати час з близькими й зараз я передаю ці настанови своїм дітям: продовжувати бути разом, щоб не трапилося. І дуже хочу, щоб я їм було на кого спертися та своєю чергою вони могли подати руку допомоги у важкий час”, – ділиться Марія.
Двері будинку Желяскових завжди відкриті, а чайник на кухні ніколи не буває холодним, тут раді зустріти гостей. І хоча вже минуло шість років, як Марія не працює у лікарні, за її професійною порадою односельці звертаються постійно й сьогодні.
“Головне наше досягнення – це люди, які нас оточують. В нас немає поділу на статус, є ті, хто для нас неоціненні”, – ділиться господиня.
Ще з дитинства Марія проявляла інтерес до історії свого роду, вона відкривала сімейний альбом та уважно вдивлялася в кожну деталь. Фото розбудили в ній цікавість до минулого.
“Кожна фотографія мала свою історію: це весілля, а це якесь свято чи подія, що мали значення для родини чи села. Дорослі мені поясняли, а я запам’ятовувала та хотіла знати ще більше”, – згадує Марія.
Колекцію фотографій своїх пращурів вона надійно береже, зробила їхні копії та розмістила у кімнаті, в якій мріє створити музейну кімнату. Аби не ховалася історія в засіках, нехай бачать діти, односельці та гості надбанням їх родини.
Незважаючи на роботу в лікарні, аптеці, яку відкрила родина у селі, побутові справи, Марія знаходить час на вивчення історії своєї родини, на заняття у танцювальному колективі “Чушмелій”.
“Я пишаюся тим, що я болгарка до восьмого коліна. Коли одягаю національний костюм, відчуваю неймовірну гордість”, – ділиться жінка.
Як виявила Марія, вони навіть переплітаються з Валерієм у четвертому поколінні прапрадідусями. Жінка, згадуючи спогади покійної бабусі, спілкуючись з матір’ю Анною Опанасівною, яка колись працювала у сільській раді та пам’ятає родові зв’язки, почала створювати родове дерево.
“Зрозуміла, що відкладати це на потім не потрібно, допоки є носії інформації – ми маємо зберегти її”, – стверджує Марія.
Також родина Желяскових має досвід зустрічі туристичних груп. Господиня випікає смачний хліб, готує різноманітні національні страви, а господар пригощає всіх домашнім вином.
“У Криничному дуже смачно готують, є безліч традицій, які передавалися поколіннями й важливо не втратити цей зв’язок з минулим. Цією метою я живу”, – стверджує наша героїня.
Її матір продовжує навіть у поважному віці плести на прохання доньки прикраси для майбутніх костюмів, скатертин.
Будинок родини Желяскових – локація “Чушмелійська градіна” – може увійти у склад групи туристичного маршруту “Дорогами вина та смаку Бессарабії”. Марія бачить потенціал цього напрямку, їй подобається вивчати місцеву культуру, приймати гостей та ділитися спадщиною свого села. Валерій також знайшов своє покликання, впродовж останніх десяти років він займається виноробством. На дегустації вин фестивалю “Bolgrad wine fest” у 2021 році вперше Валерій Желясков отримав почесну нагороду за свою нелегку працю. Мерло 2020 року його виробництва стало переможцем фестивалю та інші види, що були представлені на дегустації отримали відзнаку “Висока якість”.
“До цього ми також брали участь у конкурсі, але не вдавалося отримати відзнаки, продовжували працювати і й довгоочікувана перемога настала і надихнула нас”, – каже Валерій.
Родина планує надалі розповсюджувати свою продукцію, їх крафтове вино вже має своїх поціновувачів. Цікавий факт, що на етикетці виробництва родини Желяскових зображений прадідусь Марії, що викочує з амбара діжку, аби підготувати її до виробництва вина. Така світлина збереглася в онучки та займає видне місце у колекції фото та в її серці.
Після вторгнення Росії в Україну родина турбувалася за близьких, що були у небезпеці. Про творчі процеси й мови не йшлося. Танцювальний колектив призупинив свою роботу, планування роботи у туристичному напрямку заморозилося, робота над генеалогічним деревом триває повільно.
“Після перемоги ми всі запрацюємо вдвічі більше, а поки немає натхнення”, – каже Марія. Але все ж таки родина Желяскових не стоїть осторонь, вони приймали переселенців та зі своїми односельцями допомагають військовим.
За час сімейного життя вони з чоловіком подолали безліч перепон, в їх родині завжди перемагає кохання та доброта. Вони вірять, що Україна переможе зло, завдяки добрим та чуйним людям.
“Кожного року на день народження чоловіка я кажу, що якби була змога щось повернути назад, то я би не погодилася”,– згадує Марія.
У той час її чоловік дивиться на неї закоханим поглядом та каже: “Найкраща жінка у світі – то моя дружина”. Їх серця так само шалено б’ються, як тоді, на першій зустрічі. Вони так само надихають та бережуть один одного і бережуть свою родину, яка є джерелом любові.
Інтернет-видання Бессарабії
