Мешканка Миколаєва Наталя Головченко після повномасштабного вторгнення російської армії знайшла прихисток від нещадних обстрілів окупантів на батьківщині батька в селі Залізничне Болградської громади. Як її прийняла Бессарабія та чи планує жінка повернутися додому?
Наталія народилася в Казахстані, де тоді проживала її родина. Згодом вони повернулися до Залізничного, звідки родом її батько Василь Іванович. У селі чоловік працював електриком, а його дружина Віра Олексіївна – директором сільського Будинку культури, пізніше працювала педагогом в місцевій школі.
Наталя навчалася в Залізничному до третього класу, після смерті дідуся дівчинку до себе в Миколаїв запросила бабуся, удвох вони жили два роки, а згодом до міста переїхала і вся родина Наталії.
Багатодітна сім’я, де росли дві дівчинки та два хлопчики, завжди трималися разом. Щирість, взаємоповага, турбота за близьких – була в пріоритеті у родини Мошняга. Батька Наталії не стало у 1999 році, матері – позаминулого року.
“Мама мріяла приїхати до Болградського району, тут, в Будинку культури, й досі зберігається її пам’ятний знак до 50-річчя заснування об’єкта культури, але не судилося”, – каже жінка.
Зв’язок з родичами, що проживають у Залізничному, не втрачався. Завдяки соцмережам дзвінки були постійно, але змоги навідатися до них все не було. Наталія за освітою хормейстер, але через складну хворобу працювати за професією не могла, у жінки обмежена діяльність кінцівок. Через це вона пересувається за допомогою ролеру.
Останнього разу в Залізничному вона була 21 рік тому. Вона і гадки не мала, що саме через війну їй доведеться покинути Миколаїв і приїхати на батьківщину батька.
Багатоповерховий будинок, в якому мешкала Наталія, розташований у найвіддаленішому районі міста Миколаєва, який називається Корабельний. Тут неподалік ліс та річка.
“Квартира на четвертому поверсі, але ліфт завжди працював, і для мене навіть з візком не було складнощів вийти на вулицю, кожного дня за розкладом я планувала прогулянку”, – розповідає Наталія.
До жінки навідувався соціальний працівник та допомагали родичі.
“Коли розпочалися обстріли, наш сімейний чат не вщухав. Тільки оголошували повітряну тривогу – ми писали про те, хто де знаходиться, чи всі цілі”, – згадує жінка.
Було дуже страшно від новин про обстріли міста, від вибухів поблизу, від тремтіння стін будинку. Іноді сил йти в укриття у Наталії просто було. Корабельний район Миколаєва став для військових РФ однією з головних мішеней, бо тут розташовані декілька великих підприємств, у тому числі суднобудівний завод “Океан”. Саме сюди дуже часто “прилітало”.
Одного дня їй зателефонував молодший брат і сказав, що його донька їде в Болградський район, і в автомобілі є місце й для Наталії.
“Але мене мучили сумніви. Я думала, що скоро все закінчиться, може, не варто виїжджати”, – згадує жінка.
Родичі все ж таки вмовили її поїхати в безпечне місце. “В автобусі мені б було важко їхати в разі евакуації з міста, тому я погодилася. Тоді уявила собі наче просто їду в гості, навіть речей багато не брала, а з документів лише паспорт”, – каже Наталія.
Жінка думала побути в Залізничному два тижні, але затрималася на рік. Її прихистила родина двоюрідного брата, а згодом вона з родичами знайшли гарний будинок у селі, в якому було затишно.
Як би добре та тихо тут не було, Наталія рахує дні до зустрічі з Миколаєвом. Коли їй кажуть, що в містах досі небезпечно, вона відповідає: “Сьогодні не стріляли і вчора, може, вже буде тихо?”.
Весь цей час в Миколаєві через хворобу свекрухи залишалася сестра Наталі.
“Навіть складно уявити, скільки вони ночей не спали, як постійно жили у страху. Ми не витримали напруги вже на другий місяць, а вони весь цей час ховалися від обстрілів”, – важко зітхає Наталія.
Сама ж вона закинула гімнастичні вправи, які мала робити, не наважується пройти необхідний курс лікування, каже, що не хоче проростати корінням в Залізничному, а чекає скорішої можливості поїхати додому.
“Там і стіни лікують, багато років я підтримувала здоров’я певними процедурами, в певній лікарні та під опікою свого лікаря. Не хочу думати, що того життя, яке було раніше в Миколаєві, вже не буде”, – каже жінка.
Героїня нашої публікації зізнається, що з радянських часів мала багато знайомих у Росії. Але на відміну від них не вірила російській пропаганді та не марила жити під триколором.
“Ще з 2014 року коло спілкування зменшилося, бо я бачила, що вони нічого не розуміють. Після повномасштабного вторгнення у 2022-му мене запевняли, що нас звільняють, але пояснити від чого і від кого – не могли. Стверджували, що ми не ті новини дивимося, нас обманюють, а ось у них показують, що насправді відбувається”, – каже жінка.
Вона не сварилася, не намагалися їх переконати, а лише казала, що розмова в них буде після перемоги України.
“Остання моя фраза була – добро завжди перемагає, й наша країна переможе, а зло буде покаране”, – розповідає Наталія.
Вона читає різні матеріали, статистику російсько-української війни, дивиться інтерв’ю з російськими полоненими та вважає, що дії Росії стосовно українського народу – насилля, знущання, вбивства – нічим не можна виправдати.
“Росіяни кажуть, що їх відправили воювати з нацистами та всі, як під гіпнозом, повторюють одні й ті ж фрази. Чесно скажу, раніше я була за перемир’я, але після того, що робить Росія в Україні, стала жорсткою стосовно них. Російські солдати гірші від фашистів”, – зазначає Наталія.
Наша героїня вважає, що попри вплив війни на психологічний стан українців, ми не маємо права здаватися, маємо бути сильними, кожний на своєму фронті має робити все можливе для підтримки військових та постраждалих. Як приклад, вона розповіла про свою невістку, яка плете м’які іграшки та відправляє дітям, що втратили батьків-захисників, або родинам, що опинилися в складних життєвих обставинах. Ці іграшки є заспокійливим і для Наталії. Для неї терапія – це родина, міцна та надійна, вона вдячна близьким, що не залишили її сам на сам.
Сьогодні Наталія чекає на перемогу України та вірить, що їй буде куди повернутися.
Читайте також:
▪️ У родини з Миколаєва відібрали можливість жити у своєму будинку, але не відняли віру в Україну
▪️ Пʼять місяців під землею. Як живуть прифронтові села півня України?
▪️ “Борітеся-поборите”: розповідь військового, який є свідком нападу на Миколаїв та боїв на Донецькому напрямку
Інтернет-видання Бессарабії
