Ще на початку війни рішення бути корисною для своєї країни прийняла для себе Ліля Биковська – 18-річна жителька Болграда, волонтерка та молода журналістка.
Про себе Ліля розповідає мало, але дуже тепло розповідає про свою родину.
“Я зі звичайної сім’ї, де завжди панує тепло та затишно. Мама шкільна вчителька, папа військовий, колись він працював журналістом, звідти й моя цікавість до цієї професії. Я завжди любила спостерігати за тим, як він пише статті, фотографує, щось редагує”, – розповідає наша героїня.
Ліля закінчила школу у 2021 році, в нелегкий період – спочатку була пандемія “COVID-19”, а потім війна.
“Я пам’ятаю, що це був переддень мого дня народження і я дуже зраділа, що в нас дистанційне навчання. Пристосувалися до нього ми легко, вчителі виходили у гугл-міт, складнощів не було. Мені сподобалось навчання вдома. Але пандемія затягнулася, а ми навіть не зрозуміли, як пройшов наш останній рік у школі. У цей час ми дуже рідко зустрічалися всім класом, дуже прикро, що спогадів майже немає. Але я дуже рада, що у нас був хоча б випускний вечір, бо наразі випускники не мають такого задоволення. Зараз я дуже сумую за школою, за деякими вчителями, за шкільною атмосферою”, – згадує Ліля.
Наша героїня вирішила наслідувати батька та подала документи до Київського Національного Університету імені Тараса Шевченка, на факультет журналістики. Але відчути студентське життя Лілі знову не вдалося, бо почалася війна.
“Я пішла в журналістику, бо я завжди любила писати, ще переді мною був гарний приклад тата. Мені подобається комунікація, вихід із моєї зони комфорту. Журналістика потроху розкриває мене як людину. Поки не знаю, чим саме я хотіла б займатися після закінчення університету. Думаю, що спробую себе у ролі сценариста або у SMM – менеджменті”, – ділиться Лілія.
В той самий день, коли вся Україна прокинулась від вибухів, Ліля була вдома, в Болграді. Згадувати ранок 24 лютого їй складно, тому що перше, що приходить на пам’ять – це такі емоції, як страх, невідомість та біль.
Тато Лілії з самого початку війни стоїть на захисті країни. Щоб зовсім не зійти з розуму від постійного моніторингу новин, Ліля з мамою та командою активістів вже 26 лютого розпочали волонтерську діяльність.
З початку війни волонтерська команда складалася з 10 людей, наразі – 4. Деякі пішли у тероборону, деякі поїхали з міста. Для Лілі волонтерство стало терапією.
“Ми розмовляли один з одним, розмовляли з людьми, які приносили поміч і ця комунікація давала сили і енергію робити далі свою справу. Головною ціллю було допомогти хоч чимось нашим воїнам, я не могла просто сидіти вдома і читати новини”, – каже Ліля.
Вже рік Ліля з командою без перерви займаються волонтерською діяльністю.
“З початку повномасштабного вторгнення люди дуже багато донатили, тому ми вирішили організувати ярмарок. Окрема вдячність місцевим майстриням, які підтримали цю ідею і віддавали певний відсоток від заробленого на ярмарку для ЗСУ. Таким чином ми назбирали на дрон, це була найдорожча річ, яку ми змогли придбати для військових. Для мене це була значна подія, ми дуже довго йшли до цієї покупки, довго збирали. Моєї радості тоді не було меж”, – згадує наша героїня.
“Для мене Україна – це вільна і суверенна держава, яка багато настраждалась за свою історію. Для мене Україна – це люди, які нічого не бояться, йдуть на танки з голими руками, які переносять голіруч міни з доріг, які попри всі негаразди залишаються людьми, здатними допомогти один одному, віддати останнє, які не бояться навіть владу і здатні змінити все те, що їм не подобається. Наші люди як і наша країна – вільні, цим ми завжди будемо відрізнятися від людей в країні-терориста”, – каже Ліля.
Ліля мріє, як вона, коли закінчиться війна й оголосять перемогу, обійме батька. Вона мріє поїхати у Крим та поплавати в Чорному морі.
Софія Чебан
Інтернет-видання Бессарабії
