Історія Діми Хаджиогло із села Табаки Болградської громади, що бореться з рідкісним захворюванням, привернула велику увагу наших читачів та викликала живий відгук. Ми допомагали сім’ї збирати гроші та переживали, як пройде його лікування в Японії. Переживали й наші читачі. Ситуацію із лікуванням дуже ускладнила війна в Україні. Але мама Діми Наталя здійснила справжній подвиг, бо змогла зробити неможливе – привернути увагу громадськості до проблеми дитини. На лікування Діми гроші збирали мешканці двох країн – України та Болгарії. І це вдалось. У листопаді минулого року Діма з мамою та бабусею вилетів до Японії на операцію. До нас неодноразово зверталися наші читачі, щоб дізнатися про подальшу долю Діми, як пройшла операція і де він зараз. Ми зв’язалися з Наталею. Розказана нею історія є ще одним доказом того, що немає нічого неможливого, а ще розкриває подвиг матері, яка рятує свою дитину, попри війну та безліч інших проблем.
Японія дуже обмежує приймання пацієнтів на лікування інших країн. Щоб потрапити на операцію, потрібно довести, що ця операція справді потрібна, і її можуть зробити місцеві фахівці. У Діми гамартома гіпоталамуса – це вроджена пухлина у важко доступному місці голови. В Японії працює ціле відділення з лікування цього захворювання, відоме на весь світ. Коли фахівці підтвердили діагноз, родина Хаджиогло отримала запрошення на лікування та змогла розпочати оформлення документів. Через війну консульство Японії в Україні не працює. Наталя з Дімою поїхали до Болгарії, де відкривали візи, оформляли документи, купували квитки та готувались у дорогу.
З Софії вони вилетіли до Стамбула, а звідти до Токіо. У Туреччині відчули перші труднощі. Аеропорт лякав своїми розмірами та відстанями. Наталя пошкодувала, що не попросила в авіакомпанії коляску для дитини, яка дуже втомлювалася і не могла довго йти. До своїх воріт, звідки вилітав літак, вони йшли цілу годину. Але, як виявилось, це було не найстрашніше. Далі на них чекав довгий переліт – 13 годин. Дитина в літаку на великій висоті відчувала себе погано. Дуже переймалися українським хлопчиком і екіпаж, і стюардеси зі стюардами. Однак Діма мужньо витримав цей важкий для нього переліт.
В аеропорту Токіо на всіх, хто прилетів, чекали досконалі перевірки. Країна і досі закрита через пандемію ковіда. Іноземців перевіряють особливо ретельно. Найбільшою несподіванкою для Наталії стало те, що в Японії практично ніхто не говорить англійською. Вона зіткнулася з мовним бар’єром. Майже три години тривали перевірки їхніх документів, заповнення різноманітних декларацій – пережитий стрес Наталія ніколи не забуде. І коли їх все ж таки впустили в країну, вони були настільки втомленими, що не могли продовжувати шлях, тим більше був пізній вечір. Та й лікар рекомендував відпочити, бо хвора дитина вимагала відпочинку. Залишились на ніч у готелі. А вранці вони мали подолати ще відстань у 300 км поїздом до міста Ніагата, де знаходилася клініка. Вранці таксі привезло їх на залізничну станцію, і ось тут, за словами Наталії, почався справжній квест. На свій жах, вона виявила, що на станції не може приєднатися до безкоштовного вайфаю, телефони виявилися заблокованими, а вона втратила зв’язок з перекладачем і менеджером клініки, які допомагали сім’ї дістатися місця.
Станція була величезною, навколо багато людей, які кудись бігли, хтось навіть зіткнувся з Наталією, суєта величезна – так виглядала година-пік у Токіо, а японці, як переконалася пізніше Наталя, величезні трудоголіки. Як у цій метушні, переходах і безлічі напрямків відшукати свій поїзд, коли ніде немає навіть написів англійською, а тільки японською?
«Нас, напевно, Бог вів і підтримка всіх людей, які дуже за нас переживали. Станція така величезна, що можна легко заблукати, я йшла просто навмання, а виявляється – в потрібному напрямку. Я намагалася кілька разів спитати дорогу, але мене ніхто не розумів. Ми знайшли наш поїзд якимсь дивом. Думала, що у поїзді буде вайфай, а його й там не було. Вже під’їжджаючи до міста, я спробувала з мобільної картки надіслати повідомлення. З третьої спроби це вдалося, а коли я отримала відповідь від перекладача, що нас зустрічають, – лише тоді з полегшенням видихнула», – розповіла Наталія.
Сьогодні вона згадує цей шлях як сон, начебто це було не з нею.
“Японія як інша планета. Я сама дивуюсь, як без знання мови вдалося дістатися місця – просто диво», – поділилася з нами Наталя.
Операція пройшла за планом. Спочатку Дімі провели різні дослідження та зробили аналізи, але нічого зайвого. Усі маніпуляції проводить лікар, а медперсонал лише допомагає. Наталя добре пам’ятає той день. Діму відвезли на операцію. А вони з мамою залишились у палаті. Щоб якось відволіктися, спустилися на перший поверх клініки, щоб купити води. Далі підіймалися на свій поверх у ліфті. Але він чомусь зупинився на тому поверсі, де була операційна. Вони вийшли, медсестра їх побачила та провела до палати. Діму вже прооперували, він спав. Вона побачила його. І на серці полегшало. Операція тривала п’ять годин і завершилася вдало.
«Я весь час дякувала лікарю, а він мені відповідав, що поки рано дякувати – про результат можна буде говорити через рік. До речі, лікар один із небагатьох, хто говорив англійською, – розповіла Наталя. – Він сказав, що на відновлення потрібно як мінімум два роки та довічне спостереження. Нерідко після першої операції потрібна друга, оскільки операція високої складності у важкодоступному місці. Поки що ми п’ємо таблетки, які купили в Японії».
Через шість місяців Наталі треба буде відвезти Діму на перевірку, це буде наприкінці весни – на початку літа. Поки що вона не знає, як їй вдасться це зробити.
Жінка зізналася, що дуже переживає. Окрім переживань за дитину додалося і нове переживання, що доведеться ще раз пройти цей складний шлях, найскладніше знайти гроші. Але вона розуміє, що ні в Україні, ні в Болгарії вона не зможе провести те обстеження, яке потрібне Дімі, купити потрібні ліки та отримати консультацію фахівця.
Вона висловила величезну подяку людям, які допомогли у збиранні грошей на лікування її дитини, хто потім багато писав їй у соціальних мережах і навіть надсилав подарунки.
Зараз Діма відпочиває після операції, він на строгій дієті. Він ще слабий, швидко втомлюється. Але вже готується повернутися до занять у школі.
Наталія розповіла, що Японія здивувала своїм порядком, строгістю, а ще тим, як дбайливо всі ставляться до особистого простору. У громадських місцях ніхто не розмовляє, щоб не створити оточуючим людям незручностей. У банку, щоб зняти гроші, їй довелося пройти багато перевірок.
Навіть у клініці лікар і медперсонал заходять до палати лише в тому випадку, якщо їм дадуть відповідь і дозволять. Японці дуже доброзичливі, дуже ввічливі.
Через обмеження по ковіду Наталя мало що побачила у цій екзотичній та загадковій країні. Та й японці не надто хочуть пускати у своє життя іноземців.
Дуже важко було звикнути до місцевої їжі. Основний прийом їжі вранці – він багатий, складається з супу та другої страви. Тричі на день – рис із рибою та різними водоростями. До цього треба звикнути – європейцям дуже важко. М’яса японці практично не їдять. Але Наталя зізналася, що від такого харчування почувала себе краще. А ще японці дуже рухливі і багато займаються спортом – практично двічі на день, вони не мають повних людей. Вони багато працюють – усі на двох, трьох роботах. Але вихідного дня побачити їх на роботі – рідкість. Для Наталі та Діми вони зробили виняток, як зізналася перекладач. Менеджер клініки приїхав на вокзал проводити їхню родину, а це багато про що говорить.
Закриті за вдачею японці все ж таки не могли не висловитися про війну в Україні. Вони дуже підтримують Україну у її боротьбі за територіальну цілісність та незалежність. Вони дуже переживали, що Наталя повертається з хворою дитиною до країни, що воює. Але японці неодноразово говорили, що Україна обов’язково переможе, бо її підтримує весь світ. Вони сприймають українців як частину європейської спільноти та часто розпитували Наталю, як живе Україна та Європа сьогодні.
Нагадаємо, на дорогу операцію для Діми Хаджіогло кошти збирали як жителі України, так і через благодійний фонд у Болгарії. Необхідну суму було зібрано, і Діма зміг виїхати до Японії, яка спеціалізується на лікуванні гамартоми гіпоталамуса.
Наталя висловила величезну подяку всім людям, що особливо живуть в Україні, де триває війна, які, незважаючи на всі труднощі, перераховували благодійні внески на лікування хлопчика. Сьогодні у нього з’явилася надія на нормальне здорове життя. Віримо, що якщо Дімі буде потрібна допомога, наші люди знову прийдуть на допомогу. Війна – наше спільне горе – як ніколи зблизила всіх. І життя кожного українця сьогодні важливе для нас. Ми у цьому переконалися.
Тетяна Терзі
Фото надані Наталею Хаджиогло
Інтернет-видання Бессарабії
