Вісім місяців минуло з того дня, як родина Ключник через війну залишила дім в Миколаєві та поїхала в безпечне місце, в село Залізничне Болградської громади.
Родина Ключник жила в районі Миколаївського аеропорту та 24 лютого одна з перших відчула, що приніс “руський мир” в їх рідне місто.
“Рано вранці я прокинулась від того, що все тремтіло, незвичний шум та вібрація колихали дім. Почала одразу телефонувати рідним. Невістка повідомила: “Почалося”. А що почалося – я не розуміла, кажу: “Що могло статися? Мені ж на роботу йти”. Та в кінці проводу почула страшне слово “війна”, – згадує наша героїня Наталя Ключник.
Вона проживала з батьками, тому одразу побігла до них. Катерина Михайлівна та Леонід Миколайович не повірили доньці, думали спочатку, що то військові навчання на полігоні проводять, та потім прогриміли ще вибухи, почали літати військові вертольоти та стало все зрозуміло.
Дев’ять днів родина Ключник ховалася у ванній кімнаті, бо не мали спеціального підвалу. Весь цей час були вдягнені у теплий одяг. Обстріли були найчастіше вночі, тоді місто наче переставало існувати, місцеві жителі навіть стали заклеювати маленькі лампочки на лічильниках, аби не порушити режим світломаскування.
Пізніше ховатися у підвалі сусідів, так вони прожили до 3 березня.
Наталії з батьками сказав поїхати з Миколаєва її брат. Вони не хотіли вірити в те, що будинок, який тільки нещодавно відремонтували, в який вклали стільки праці та душу мають покинути. Будинок, який завжди чекав на рідних та гостей, мав їх провести, можливо, назовсім.
“Ми мали збирати речі, а що брати не розуміли, бо кожна річ була цінною. Визначитися, що важливіше, було неможливо. Цілу ніч ми з мамою плакали, бо не знали на скільки ми поїдемо, куди та що чекає нас попереду”, – спогади повернули Наталю у ту ніч, як і тоді, вона не стримала сліз.
Матір дівчини Катерина Михайлівна до цього моменту розмови трималася, але це надто болючий момент і для неї.
“Ледве я себе вмовила переступити поріг нашого будинку. Тоді наче я перестала існувати”, – з болем розповідає жінка.
Катерина Михайлівна згадала, що їх кімнатні рослини в будинку до страшних дій так стрімко почали рости, розквітати та тоді вона подумала, що наче це востаннє. Так і сталося, загинули навіть вони.
Наталя каже, що будинок для неї завжди – це затишок, це місце, де чекають, де спокійно. В їх будинку вже ніколи не буде атмосфери, яка була до війни, бо страхом просякнуті його стіни.
З Миколаєва вони виїжджали великою родиною – малі діти, племінники Наталі, родичі похилого віку, всього 18 людей. Аби перетнути мости при виїзді з Миколаєва їм знадобилося шість годин.
“Того дня місто сильно обстрілювали, з новин ми дізналися, що наша армія ледве тримає оборону. На виїзді з міста була довжелезна черга, людей охопила паніка. Аби виїхати до Одеси нам потрібно було проїхати два мости, але на момент, коли лунав сигнал тривоги, їх зачиняли. І в той момент було дуже страшно”, – розповідає Наталя.
Вони думали рухатися в бік кордону з Молдовою, але так сталося, що зупинилися у Болграді.
“Комендантська година, дуже темно, ми доїхали до заправки, рухатись далі не можемо, надворі холодно.Тоді нас направили до тимчасового пункту перебування, але там вільних місць майже не було, а ми ж велика родина. Тоді нам знайшли прихисток в Залізничному та супроводили до населеного пункту”, – згадує дівчина.
Налякані, вони рухались у невідому місцевість. В одному з приміщень місцевої школи облаштували спальні місця для переселенців. Та п’ять днів вони перебували там.
“Ми не розуміли де ми, що взагалі нам робити далі. Але місцеві жителі нас не залишили в біді, опікувалися нами, готували їсти. Дітей одразу родина Радушко прихистила у себе в будинку. Тут з відкритими душами нас прийняли. Було приємно та незручно одночасно отримувати допомогу, бо ми ніколи не були в такій ситуації. До війни ми жили в достатку, зазвичай самі допомагали”, – розповідає Наталя.
Згодом вдалося знайти для великої родини вільні будинки в Залізничному та в сусідньому селі Табаки, тоді вони частково розселилися.
Через півтора місяця з дому мешканки села Залізничне Стефаниди Коврикової поїхали інші переселенці. Тож вона запропонувала родині жити там, сама ж вона переїхала до доньки.
“Ми так переживали за неї, було незручно, вона залишила все, що було в будинку нам, і консервацію, і продукти, дозволила всім користуватися. Це такий вчинок, просто неймовірний, вона ж нас зовсім не знала”, – з вдячністю розказує Катерина Михайлівна.
Мабуть, так мало статися, що вони залишилися саме в Болградській громаді, бо тут, з найпершого дня, про них дбають. Безмежно вдячна родина Ключник кожній людині в громаді за доброту та тепло душ.
“Ми розуміємо, що час важкий для всіх, але люди піклуються про інших. З першого дня нас взяли під опіку та не залишають, ми не забудемо ніколи, що для нас зробили ці люди та будемо завжди вдячні їм”, – ділиться Наталя.
Перші шість місяців для родини Ключник пройшли як в тумані. Буденність, вони не відчували ніяких емоцій.
“Ти ідеш в місто за гуманітарною допомогою, готуєш їсти, прибираєш, все робиш на автоматі – ось і все життя. Вночі лягати не хочеш, бо знову погані думки не дають спокою”, – ділиться Катерина Михайлівна.
Вона на пенсії. Її чоловік Леонід Миколайович до війни працював слюсарем.
А Наталя працювала в меблевій сфері та два роки тому відкрила для себе цікаве заняття – фуд-флористику – створення їстівних композицій.
Почалося все з того, що вона хотіла здивувати брата оригінальним подарунком до дня народження. Стала цікавитись нюансами, ідеями створення їстівного букету. Тоді все вийшло і надалі дівчина весь свій вільний час від основної роботи присвячувала вдосконаленню умінь фуд- флориста.
Але війна забрала в неї всі сили, не було натхнення творити далі.
“Пів року неначе тебе взагалі немає в цьому світі, іноді згадуєш, чим ти займався до, та не віриш, що з тобою це відбувається. Тримаєшся тільки заради рідних”, – розповідає дівчина.
Потім Наталя почала усвідомлювати, що звикає до життя в новому місці. Десь в глибині відчувала, що варто почати знову створювати оригінальні подарунки, стала придивлятися, де в Болграді можна придбати матеріал для створення букетів, закупити необхідні продукти.
“Так вийшло, що ми були запрошені на день народження. І я зробила букет, гості його побачили, почали цікавитися. Потім багато знайомих тут підтримали мене, стали розповсюджувати інформацію з моїми роботами, за що я їм вдячна”, – каже Наталя і я помічаю в її очах блиск та любов до своєї справи.
Улюблена справа для неї – частина з минулого життя, те, що тримає її та надихає.
“Фуд-флористика повернула мені жагу до життя. Я отримую задоволення, коли дарую букет, коли бачу щасливі очі. Коли інші люди отримують позитивні емоції, для мене це найвища нагорода”, – зізнається Наталя.
Миколаїв – найулюбленіше місто родини Ключник. Близьке серцю та найрідніше.
“Моє місто. Там вже немає моєї школи, інституту, де я навчалася, немає адміністрації, історичних пам’ятників, але є український дух. Низький уклін хлопцям, які тримають оборону, вони герої та наш Миколаїв – герой. З цими подіями я зрозуміла, що тепер ще більше його люблю”, – каже Наталя.
В Болградській громаді їм спокійно, але дуже хочеться додому. Вони з батьками сумують за кожним сантиметром будинку, за життям в ньому. Родина Ключник дуже сумує за життям ДО ВІЙНИ…
За вісім місяців родина Ключник так і не розклала речі та завжди готова повернутися до Миколаєва. Тільки но читають добрі новини – одразу з’являється настрій та хочеться швидко навантажити всі речі у багажник та поїхати лікувати рани рідного міста.
“В тому житті до війни здавалось, що щось не влаштовує, були якісь проблеми, але зараз розумієш, що то були такі дрібниці. Бажання зараз тільки повернутися додому, щоб всі, хто чекає дочекалися, щоб наші воїни вистояли, щоб не гинули люди”, – завершила нашу розмову Наталя.
На останок вона подарувала нашому виданню патріотичний фуд-букет під назвою “Україна понад усе”.
Цінуймо один одного, віримо в ЗСУ, пишаємося країною і її людьми та, як сказав президент України Володимир Зеленський, все відбудуємо. РАЗОМ!
Автор: Тетяна Манолова
Фото з особистого архіву родини Ключник
Інтернет-видання Бессарабії
