У звичайному житті уродженець Ізмаїла Олексій Притула працював ветеринаром, але після початку повномасштабного вторгнення Росії, не маючи військового досвіду, став до лав ЗСУ. Чоловік звільняв Харківщину, а потім Донеччину, де під час евакуації отримав поранення. Військовий розповів чому вирішив піти на фронт, як брав участь в деокупації Ізюма, боях за Лиман та що планує робити після реабілітації?
– Чим ви займались до 24 лютого і як вступили до лав ЗСУ?
– На 24 лютого я вже 10 років працював ветеринарним лікарем. Останні кілька років — в шпиталі “Айболіт”. 24 лютого, як і всі, прокинувся під вибухи. Наступні дні були як в тумані. Я намагався вмовити свою сім’ю поїхати, але ніяк: жінка без мене нікуди не збиралась їхати. На початку березня займались волонтерською діяльністю: працювали на кухні, готували для військових, плели сітки, здавали кров. Робили все, що можуть цивільні в такій ситуації.
– За яких обставин вирішили, що потрібно йти до армії, хоча й не сиділи склавши руки?
– Я знав, що в перші дні піти до війська шансів дуже небагато, бо в мене немає військового досвіду. А в тероборону йти не хотів. Вперше навідався до військкомату, здається, в середині березня, коли пройшла перша хвиля. Мені оформили військовий квиток, якого не мав, але однаково сказали чекати. “Для таких як ти ще не час”, — пояснили там.
Я продовжив працювати та разом з дружиною волонтерив. В першій половині дня займався в клініці, в другій половині — готували на кухні для бійців.
4 липня вранці мені зателефонували з військкомату. Сказали, наступного дня треба бути зібраним й готовим їхати. Я не вагався. Купили рюкзак й інші дрібниці. Разом з іншими мобілізованими рушили на автобусі до Житомира. Нас було близько 25 людей. Там пройшли комісію, з 25 залишилось лише дев’ятеро. І вже цим складом рушили на тренування. Там місяць з нас намагались зробити щось подібне солдатові, бо не військові ж. На початку серпня нас розподілили по бригадах в десантно-штурмові війська.
– В якій бригаді ви були і яку спеціалізацію вам дали на навчанні?
– Спеціалізацію мені дали стрілок. Це була 25 десантно-штурмова бригада, туди я й потрапив. По приїзду на пункт дислокації, ми провели там ще добу. Наступного дня нас зібрали й відправили, скажімо так, на роботу.
– На якому напрямку воювали?
– Відслужив повні два місяці перш ніж отримав поранення. Ми займали позиції під Бахмутом. Окопи, оборона — сиділи там. Я там був близько тижня. Хлопці, які були зі мною, провели близько трьох тижнів. Це була передова. Дивились, щоб росіяни не наближались.
Було дуже-дуже складно. Треба розуміти, що це було одразу після “учебки”. Я, як і мої побратими, не були готові до постійних обстрілів. Якщо до цього взагалі можна підготуватись.
По нас працювала вся лінійка ворожих засобів: міномети, танки, артилерія, “Гради”, вертольоти. Але бойове завдання ми виконали.
Потім нас поміняли. Якийсь час були на відпочинку, і через деякий час ми вирушили на Харківщину. Наша бригада звільняла Ізюм. Під час штурму мені вдалося взяти полоненого.
– Як це було?
– Так вийшло, що ми опинились в точці, де знаходились кілька будинків. Наша задача була зачистити їх. Нас було кілька людей. Біля будинку стояв маркований літерою Z камаз. Ми вирішили поспостерігати якийсь час. Зайняли позицію, щоб нас ніхто не бачив. І тут йде “чудо” в “оркській” формі. Я сидів і думав стріляти чи брати в полон. Але розумію, що другий варіант краще, бо наші хлопці теж в полоні. Я йому кричу: “Кинь зброю і давай до мене”. Він з руками за головою виходить. Підходить і ми його в’яжемо, забираємо зброю. На жаль, це був не росіянин. Мобілізований з Луганщини.
– Як відбувалась деокупація Ізюму?
– Поблизу Ізюму все було досить швидко. Активного спротиву з російської сторони я не побачив. Вони залишали все після себе: багато техніки, речі, просто все, що мали. Тікали, аж шапки летіли.
В Ізюмі зустріли невеликий опір. Місто було все перекопане. Багато руйнувань. На місцях працювали сапери. Десь на другий день ми все зачищали. Бачили хати в яких вони жили: переважно будинки заможних власників. Там було все потрощено. Унітази та ванни були повністю вирвані та, напевно, вивезені.
– У російських солдатів був час, аби вивезти награбоване?
– Так, у них був час, бо вони там перебували десь з квітня. Я гадаю, що мародерити вони починають не лише тоді, коли розуміють, що потрібно відступати. Місцеві розповідали, що росіяни постійно змінювали свої локації.
– Що було після Ізюму?
– З огляду на спеціальність “ветлікар” мене перевели в евакуаційний медпункт. Це група людей, яка автомобілями вивозить поранених та вбитих. Я виконував обов’язки фельдшера. Ми отримували точку й швидко вивозили людей до місця евакуації. Вже як медик, потрапив на лиманське направлення.
Там була дуже сильна оборона порівняно з Ізюмом. У нас з перших днів були поранені та вбиті. Так тривало до кінця вересня.
30 вересня отримали чергову точку евакуації й поїхали туди. Це місце прострілювалось всіма видами зброї. Я та водій залишили машину з одного боку дороги в кущах, а самі сховались з іншого в яру. Там чекали близько години й нікого не змогли привезти. За цей час нашу машину зачепили, але нам дали наказ залишатись і чекати. В якусь мить мені в ноги прилетів касетний снаряд. Передня частина мого тіла опинилась під деревом, а нижня, як мені здалося, розбита до паху. Однак, як виявилось, травми були до колін. Мав із собою два якісні турнікети, які відразу собі наклав. Деякий час перебував без свідомості. Коли прийшов до тями, почав кричати, що поранений та кликав на допомогу. До мене вийшли хлопці. На ношах завантажили в БМП і вивезли під обстрілами. Потім евакуювали до польового шпиталю. Там мені зробили першу операцію. Я мав ще одну операцію в Харкові. Зараз перебуваю в Києві. Мені ампутували обидві ноги: праву — до середини голені, ліву — вище коліна.
Я ще переймався за документи, бо вони якраз були в штанах. На щастя, та кишеня, де вони були, лишилась ціла. Телефон пошкодився уламком. У чохлі я зберігав номер дружини, який не знав напам’ять. Коли дістав телефон, відразу набрав її. Вона дуже сильно підтримує мене. Постійно поруч. Це важливо.
– Як ви почуваєте себе зараз?
– Наразі стан у мене бойовий. У мене немає такого відчуття, що моє життя скінчилось. Буває, що відчуваю фантомні болі. В такі моменти неприємно. Однак мене з усіх боків підтримують. Багато друзів поруч. Ветеринарна спільнота та клієнти теж мобілізувалися та активно допомагають. Всі пишуть мені та моїй дружині, телефон постійно дзенькає. Я тримаюсь.
– Які найближчі плани на майбутнє?
– Протезування зроблю, як загояться рани. До того ж маю пройти ще одну операцію. Наразі ми розглядаємо різні варіанти програм протезування.
З протезом доведеться наново вчитись ходити. Тому після завершення реабілітації планую повернутись до своєї бригади, а там вже буду дивитися. Якщо мене спишуть, то повернусь до ветеринарної справи.