Президент України Володимир Зеленський нагородив мешканця Болграда Владислава Бандар Золотою зіркою Героя України – за військову відвагу. Інтернет-видання «Махала» зв’язалося з Героєм та мало честь поговорити з ним, зокрема про події на фронті.
При виконанні військового обов’язку 18 березня цього року Владислав був тяжко поранений, але продовжував віддавати накази та виводити своїх бійців з-під щільного вогню противника.
Владислав Бондар народився та виріс у Болграді, тут закінчив школу. Його батьки служили в армії, з армійським життям він був знайомий не з чуток. Тому для нього та його брата близнюка Дениса вибір, куди піти вчитися після школи, був очевидним. Наш Герой після закінчення Болградської школи №2 вступив до Одеського інституту сухопутних військ, нині Військова академія.
«У 2017 році, після випуску, був направлений для проходження служби до Дніпропетровської області. Майже одразу після прибуття мене відправили на захист України в рамках Антитерористичної операції, тоді вона ще так називалася. Там я прийняв посаду командира взводу і обіймав її до першої ротації, близько п’яти місяців. Після ротації я обійняв посаду виконувача обов’язків командира 6-ї парашутно-десантної роти», – пригадує Владислав.
День 24 лютого застав Владислава, вже старшого лейтенанта, командира парашутно-десантного батальйону, на службі. Він перебував у складі ЗСУ поблизу населеного пункту Авдіївка Донецької області.
24 лютого розпочалася активна фаза війни. Владислава з його ротою перевели з Авдіївки до оборони опорного пункту в районі мосту через річку Сіверський Донець біля населеного пункту Щастя в Луганській області. Хлопці облаштували кілька добре укріплених пунктів на височини, щоб не дати рашистам просунутися в глиб країни.
російські війська три дні штурмували позиції Української Армії, але значних успіхів так і не досягли. Далі пряма мова Владислава про ці події:
«16 березня на наші позиції почався масований наступ. Перед цим щодня по нам завдавалися артилерійські удари, працювала їхня авіація, танковий обстріл. А 16-го числа вони пішли на штурм наших позицій. Їхні сили та засоби в рази перевершували наші, без втрат серед наших хлопців не обійшлося. Проте вони не змогли прорвати оборону. Будь-яка втрата з нашого боку – це жахливо, але втрати росіян були значно більшими за наші, ми відплатили за кожного нашого солдата. Противника там полягло незміряно. 16 числа вони не змогли досягти жодного успіху.
Наступного дня, 17 березня, вони приєднали техніку. І знову рушили на нас. Але і з технікою в них нічого не вийшло. Ми спалили її велику кількість. Досі, мабуть, вона там валяється розірвана та згоріла.
18 березня ми вже дізналися, що вони підвезли ще техніку і розпочнуть новий наступ на нас, уже третій, і на сусідню позицію ЗСУ. Ми готувалися до цього штурму з ночі, і о 6-й ранку вони знову почали, з щільних артилерійських ударів.
Саме по нашій позиції працювало два танки, на жаль, ми не могли їх дістати. Вони були на відстані. Ми розуміли, звідки стріляють по нас, але засобів, щоб їх дістати, ми не мали, ми обстрілювали периметр, щоб не підпустити їх ближче.
Протягом усього ранку ми утримували позиції, у нас все було грамотно розташоване, ми були на висоті, що надавало нам тактичну перевагу.
Тоді у першій годині дня вони рушили на штурм сусідньої позиції, ми це спостерігали, але допомогти не могли, бо нас, не перестаючи, давили артилерією та танками», – розповідає Владислав.
О другій годині дня 18 березня танковий снаряд потрапив у бруствер укріплення, ударною хвилею та осколками зачепило Владислава.
«Прогримів сильний вибух за кілька метрів від мене. За рахунок того, що це був вигин окопу, а я був за ним, мабуть, це мене й врятувало. Вибухом мені відірвало руку, зламало стегно, пошкодило тазову кістку. Мене відкинуло і оглушило. Я прийшов до тями відразу, буквально через півхвилини після вибуху.
Мені потрібно було продовжувати керувати особовим складом, я віддавав вказівки, що і як робити. Ми розпочали евакуацію бійців. Евакуація під щільним обстрілом артилерії відбувалася складно, і люди бояться, і з траншеї важко виносити поранених, але все робили швидко і чітко. У районі півгодини всіх поранених донесли до евакуаційно-реанімаційного автомобіля.
У цей момент я віддав останні накази на позиції, і мене евакуювали військові медики», – каже Владислав.
Вже за лінією фронту у польовому шпиталі йому надали допомогу, оцінили пошкодження та поклали на операційний стіл.
Прокинувся наш Герой наступного дня, 19 березня, вже в обласній клінічній лікарні імені Мечникова у місті Дніпро. Тут він переніс ще кілька операцій. 30 березня Владислава перевезли до Вінниці, до обласної лікарні імені Пирогова, де протягом півтора місяця йому відновлювали праву ногу. Вона дуже постраждала від поранення.
«З рукою зрозуміло, її відірвало. Її правильно обробили та зашили, я майже не відчував фантомного болю. Але права нога майже не рухалася, я не міг вставати, не міг ходити» – згадує Владислав.
Під час цього періоду реабілітації йому дуже допомагала дружина Ірина. Так усі разом, лікарі, Владислав та дружина, змогли досягти гарних результатів.
«Звичайно, відновився! Я почав ходити. Потроху займаюся спортом. Мій стан здоров’я – задовільний», – з натхненням каже старший лейтенант.
Наразі герой у Львові у реабілітаційному центрі. Тут він проходить необхідні процедури відновлення, а також очікує протезування правої руки.
За правилами, легко поранених солдатів та офіцерів лікують, дають час на реабілітацію та спілкування з рідними, і знову повертають до армії. Залежно від стану здоров’я підбирають завдання та місце служби. А ось тяжко поранених бійців ЗСУ чекає спеціальна процедура.
«Після закінчення лікування, я прибуду на співбесіду до командування, де буде вирішено мою подальшу долю, скажімо так. Мотивація служити в мене величезна! Зрозуміло, що на ту посаду я не зможу повернутися. Проте є вже пропозиція з інших військових частин. Я продовжуватиму нести службу, мій досвід принесе ще користь армії», – каже Владислав.
23 вересня було проведено урочисту церемонію у Білому залі Героїв України у Маріїнському палаці у Києві за участю Президента України Володимира Зеленського. Головнокомандувач вручив ордени військовослужбовцям, які особливо відзначилися у захисті суверенітету України, серед них був і Владислав.
На церемонії він був присутній разом із дружиною Іриною.
«Мені було приємно, що оцінили» – соромлячись, сказав він нашому виданню про цю подію.
Саме такими словами завершив наше інтерв’ю Владислав:
Владислав під час інтерв’ю був спокійний та ввічливий. Він чітко, по-воєнному, перераховував факти та події, не скаржився. Жодного разу не висловився грубо чи обізвав противника, хоча жодного разу не назвав «другу армію світу» – солдатами, що добре характеризує його ставлення до того, яким має бути справжній солдат.
Владислав зніяковів, що він тепер Герой України, приклад для багатьох військовослужбовців та цивільних осіб. Ми відчували подяку та усвідомлення честі того, що нам вдалося поговорити з такою Людиною. Бажаємо йому якнайшвидшого відновлення та щастя в житті.
А всім Захисникам України ми говоримо: «Дякуємо! Повертайтесь живими! Ми віримо у Перемогу України! У перемогу світла над пітьмою!»
З Днем захисників та захисниць України!
Серафим Савченко
Інтернет-видання Бессарабії
