Валентина Научу прожила в окупації на Херсонщині майже півтора місяця. Як трималася весь цей час та як вдалося вирватися на Батьківщину в Кубейську громаду? Вона розповіла нашому інтернет-виданню при особистій зустрічі.
Напередодні вторгнення рф до Валентини в місто Олешки Херсонської області навідався брат з Дніпропетровської області. Валентина святкувала ювілей, а брату потрібен був відпочинок. Нещодавно він переніс інсульт, тому вирішив залишитися в гостях у сестри ще ненадовго. Тоді ніхто не міг передбачити, що згодом виїхати звідси буде майже неможливо.
Валентина народилася в селі Кубей Болградського району, ще в 1995 році поїхала до Херсонської області, там працювала старшою медичною сестрою в міській лікарні Цюрупинська, нині Олешків. Тут вона прожила майже половину свого життя, мала власне житло, улюблену справу, близьких людей. 24 лютого цей світ розпався…
“До 12 квітня я жила в окупації, зі мною був мій брат, він колишній військовий, за нього я дуже переживала аби його не забрали, ховала та боронила як могла. Тоді вже військові рф ходили по домівках, шукали чоловіків, або зупиняли на вулицях, а військові та активісти були в них на особливому рахунку. Тих, кого забирали на “бесіду”, частіше не поверталися, і досі їх рідні не знають, що з ними сталося”, – розповідає наша героїня.
Коли наші питання стали торкатися подій, що відбувалися на Херсонщині, Валентині не вистачало дихання, в неї підступали сльози. Це був болючий момент для неї, але вона знайшла сили та продовжила нашу розмову.
Коли почалися обстріли в містах, Валентина разом з братом переїхала до приватного сектора до знайомих, яким вдалося поїхати з міста, в них було підвальне приміщення, де можна було сховатися. Ввечері жінка ховалася у холодному підвалі, а зранку бігла на роботу. Треба зазначити, що попри небезпеку медичний персонал лікарень продовжував виконувати свою роботу.
“Кожен новий день був випробуванням, ми не знали чи прокинемося вранці, було дуже страшно. На роботу добиралися перебіжками по краєчку паркану. Коли бачили військову техніку або вертольоти, ховалися. В лікарні, коли чули вибухи, спускали хворих у підвал, поранених було дуже багато, а коли не встигали, по команді лягали на підлогу, тримаючи системи з ліками у руках”, – згадує Валентина.
Перші два тижні мешканці Олешків були без газопостачання і опалення, почалися проблеми з продуктами харчування, не було хліба, пропав телефонний зв’язок, телебачення показувало лише російські новини.
“На роботі нас записували в чергу і видавали по півбуханки хліба, а в магазинах були кілометрові черги, люди стояли з трьох годин ранку. Провокаціям ми не вірили, не слухали, що нам намагалися вбити в голову. Так, звісно були і такі, хто перейшов на бік ворога, їм платили за це”, – розповідає жінка.
Згодом магазини спорожніли, доставки товару не було через обстріли та руйнування Антонівського мосту. Полеглі українські воїни лежали просто неба, ледве влада Херсонщини вмовила окупантів дати дозвіл поховати їх.
Військові рф заблокували всі виїзди, встановили близько 20 своїх блокпостів в Олешках та Херсоні, їх мешканці були закриті наче в клітці. Евакуюватись можна було тільки в росію. А щоб виїхати з міста потрібен був спеціальний дозвіл після ретельної перевірки всіх гаджетів, документів, автомобілів. Дорогі телефони та дорогоцінні речі відбирали.
“Мого знайомого на вулиці зупинили військові рф, роздягнули, перевіряли чи він служив, питалися де працював, знущалися та хотіли повісити на паркані, але потім сказали, що його особа для них не цікава та відпустили. Він того ж вечора з родиною наважився виїхати з міста. Окрім перевірок в Снігурівці Миколаївської області попали під обстріли градів, тоді щойно пройшов дощ, але люди падали у калюжі лицем вниз аби врятувати життя. Загалом сім діб вони їхали до Одеси”, – розповідає Валентина.
Ввечері, напередодні 12 квітня, Валентині зателефонувала знайома. Вона запропонувала поїхати з міста та знайшла перевізника. Водій попередив, що краще з собою нічого не брати, аби без ускладнень проїжджати блокпости. Наша героїня, нікому не сказавши про це на роботі, наважилася їхати, бо відчувала відповідальність за брата і хвилювалися аби нічого лихого з ним не сталося.
“Закрила свою квартиру та все що в ній було, – тяжко зітхнула жінка. – Взяла лише паспорт та копію паспорта брата, оригінали, де є позначки про його військовий облік залишила, бо боялась аби його не забрали на бесіду при виїзді, а ще гірше в полон. Всюди благала та казала, що він хворий, що везу його на реабілітацію до Одеси. Коли доїхали до Миколаєва тільки тоді зателефонувала знайомим, розповіла, що вирвалася”.
За 12 годин замість звичних трьох вони дісталися Одеси, а звідти поїхали до батьківського дому в село Кубей. В цьому старенькому домі ніхто не жив вже 17 років, тут не було умов. Але для героїні нашої статті головне, що тут був дах над головою і було тихо.
“Перший тиждень після приїзду я не могла розмовляти, постійно плакала, серце розривається і досі від болю за місто, яке стало мені рідним, за людей, що залишилися там, за наших хлопців, що з перших днів загинули там, обороняючи нас”, – ділиться Валентина.
Життя в окупації та переїзд негативно вплинув на її здоров’я. В жінки стався мікроінсульт, тепер вона сама потребує лікування. Їздить до Києва на обстеження, там живе її донька Наталя, яка також втратила домівку в Ірпені: її квартира згоріла. На відміну від матері вони встигла поїхати звідти в перші дні нападу рф.
“Мені вже 60 років, я мала йти на пенсію, а зараз не маю документів аби її оформити. Мене не звільнили, моя робота там, моя домівка там – у Херсонській області. Окрім спогадів та надії в мене нічого немає, хочеться вдихнути те повітря, хочеться далі жити там”, – розповідає жінка.
Це була емоційно важка розмова. Неможливо ніякими словами описати відчай та розгубленість Валентини, її душа назавжди поранена ворогами, її позбавили всього. Але головне, що вона в Україні, яка залікує її душевні рани.
Тетяна Манолова
Інтернет-видання Бессарабії
