Він умів посміхатися очима, збирав навколо себе людей та завжди влучно жартував. Душа компанії, надійний друг і побратим, турботливий син і батько, люблячий чоловік та хоробрий воїн. Капітан Віктор Оцерклевич з позивним «Крєпиш» загинув 6 квітня 2022 року поблизу селища Новотошківське Луганської області. 35-річний боєць посмертно нагороджений званням Героя України.
Кремезний сіроокий Крєпиш із суворим поглядом та гучним голосом – людина, яку поважали, любили, дослухалися. Близькі згадують Віктора щирим і справжнім, він умів підтримати, підбадьорити та запевнити, що все добре, у будь-яких ситуаціях. До нього завжди можна було прийти за порадою з важким серцем, а вийти зі сміхом та легкістю на душі.
«Не сци, я сто разів так робив», – казав Вітя побратимам зі сміхом у найшаленіших ситуаціях на фронті. І коли вночі їхав у повній темряві на нові позиції, і коли застрибував у «беху», щоб відстріляти по сепарах під час бою, коли їздив на розбитому автомобілі з шиною, яку вже намотало на диск, коли втішав друзів і близьких, коли у БМП віз кабана, тримав гусей і кролів на передовій, коли-коли-коли…
Таких історій про нього друзі та близькі можуть пригадати безліч. І майже всі вони супроводжувалися постійними сміхом і жартами Крєпиша.
Віктор народився 10 травня 1986 року в Болграді Одеської області. Він був молодшою дитиною у родині Ярослава та Віри Оцерклевич. Батько був військовим, пройшов Афганістан, Чорнобиль та інші гарячі точки. Старший брат Віктора – Олексій – також після школи присвятив себе військовій справі.
«Вітя вже у півтора року розмовляв, як мудрий дідусь, ставив такі питання дорослим і відповідав на їхні запитання так чітко, що всім було дивно: такий малюк, а стільки знає», – згадує мама, Віра Петрівна.
Маленький Вітя з вікна своєї кімнати бачив військову частину. Хлопчик так захоплювався військовими, що іноді пробирався на територію, розглядав усе, випитував. Там його жартома називали «сином полка».
Він був дуже добрим, сміливим і веселим, тож не дивно, що з дитинства мав багато друзів. Як і всі хлопчаки, любив кататися на велосипеді, купатися, рибалити – їздили на озеро Ялпуг. Також Віктор обожнював відпочинок на морі з батьками. А любов до риболовлі в нього збереглася на все життя.
«Вітя дуже швидко дорослішав, не по роках, – ніби поспішав жити. Хапався за все, хотів усе встигнути. Причому намагався все зробити сам. І за що не брався – все вмів робити», – каже мама.
Добре закінчивши школу, юнак остаточно впевнився в тому, що хоче стати військовослужбовцем.
У 2004-му Віктор був призваний на строкову службу в армію. За півтора року виріс у званні від рядового до старшини. А далі вирішив піти у прикордонники.
Там йому вручили службову вівчарку Сандру, яку він дуже любив, весь час із нею займався. Якось під час роботи на кордоні Віктор впустив Сандру в автобус із пасажирами для перевірки і, думаючи, що пес уже вийшов, дав дозвіл проїжджати. Помітив, що вівчарки немає, коли автобус вже рушив. Коли пробіг через прикордонний пост і знову зупинив автобус, виявилося, що Сандра спокійнісінько лягла на заднє сидіння й налаштувалася їхати далі. Сміялися всі.
Згодом про цей період життя Крєпиш майже не розповідав, а от улюблену Сандру згадував часто.
Коли йому було 22, в рідному Болграді Віктор познайомився з Ольгою. А вже через пів року закохані одружилися. На той момент служба у прикордонниках добігала кінця, і Оцерклевич пішов із війська. Бо вважав, що армія розпадається (і небезпідставно, адже на той час Збройні сили України дійсно цілеспрямовано доводили до занепаду).
З молодою дружиною Віктор переїхав до її рідного міста – індустріального Кривого Рогу. Там влаштувався прохідником на шахту «Батьківщина» Криворізького залізорудного комбінату і вступив у Криворізький національний університет.
На роботі його поважали, кар’єра йшла вгору. За півроку від посади підземного учня прохідника Віктора підвищили до прохідника на ділянці. А вдома на нього чекали кохані дружина та донька Віка, яка народилася у 2010 році. У вільний час – улюблена риболовля. Що ще людині треба для щастя?
А потім почалася війна. У 2015 році Віктора мобілізували. Рік він провів у гарячих точках на Донеччині у складі 93-ї бригади. Брав участь у боях за Піски. З того періоду в нього залишилися шрами на плечах від фосфорних снарядів.
«Воно так гарно було. Бачу – падає красиве, наче тихий салют. А коли потрапило на мене, то пропалило форму і попекло шкіру. Мене врятував бронік, а то були б сильніші опіки», – розповідав згодом Віктор.
Попри все, ті часи Крєпиш завжди згадував із сміхом і жартами у своєму звичайному стилі. Йому подобалося воювати.
«Вітя любив, мріяв та хотів служити. Коли він уперше приїхав додому з фронту, в нього блищали очі», – розповідає Ольга, дружина.
Після демобілізації Віктор закінчив університет, звільнився з шахти і вирішив остаточно здійснити свою мрію стати військовим.
«На шахті в нього все виходило, але він звідти пішов – у Збройні сили. Коли я спитала: «Віть, чому ти не хочеш повернутися?» він відповів: «Олю, я там, щоб не прийшли до вас з Вікою».
Так у 2016-му він опинився у 54-й окремій механізованій бригаді. Тоді 54-ка утримувала Світлодарську дугу, яка була найгарячішою точкою на той момент.
Наприкінці року Віктор вступив до Львівської військової академії та пройшов фахове військове навчання. Повернувся в бригаду вже офіцером – у званні молодшого лейтенанта.
У 1-му батальйоні командиром був старший брат Крєпиша – Олексій Оцерклевич «Купол». Перший час Віктора називали «Купол-молодший».
У 2017-му Купол пішов на підвищення, а Крєпиша призначили командиром 2-ї роти 1-го механізованого батальйону. І з цього моменту почався шлях завоювання авторитету та свого власного позивного.
Того ж року у них з Ольгою народилася молодша донька – Іра. Оскільки Віктор весь час проводив на передовій, дівчинка мало бачила тата. Коли він приїжджав додому на кілька днів у відпустку, Іра перші дні навіть не впізнавала його, а щойно звикала – батько знову їхав…
Бригада проходила бойове злагодження на полігонах, Крєпиш здобував повагу серед підлеглих. Усі побратими згадують його як людяного, справедливого та бойового Командира. І саме з великої літери. Він був зі своїм підрозділом від самого початку навчання.
Будь-який боєць міг прийти до нього зі проблемою. Командир Крєпиш завжди вислуховував кожного, всіляко намагався допомогти або принаймні дати пораду. Так само він турбувався про те, щоб його люди відпочивали, мали транспорт і змогу побачитися з рідними.
Якось він відпустив бійця додому з піку навчань, бо в того от-от мала народити дружина. «Це ж дитина народжується. То святе. Як можна не відпустити? Нічого, потім відпрацює», – наголосив командир.
Восени 2017 року бригада вирушила в зону АТО, обороняти позиції під селищем Троїцьке Луганської області. Спочатку це була відносно спокійна ділянка фронту: лише час від часу бойовики обстрілювали наші позиції з мінометів та артилерії.
Однак коли Крєпиш освоївся на новому місці, бої стали вже більш інтенсивними. Він і сам не давав ворогам «нудьгувати», і не мовчав, коли ті починали обстріл.
«Фокс, спиш? Вставай, заряджай», – так починався вечір переговорів у раціях голосом Крєпиша.
«Комбат, напевне, вже хоче сховатися від мене», – сміявся Крєпиш, коли вчергове просив дозвіл командира на вогонь у відповідь.
Вітя не лише керував боями, а й сам брав у них активну участь. Друг і заступник ротного Фокс пригадує багато бойових історій, серед яких і «прогулянки вдвох» у сіру зону, і перестрілки, і потрапляння під потужні обстріли:
«Якось Крєпиш питає: «Хочеш постріляти з РПГ?». Кажу, що не стріляв ще. Він: «Там нічого складного, я тебе навчу». Закинули на плечі по кілька штук і пішли до сепарів у гості. У мене тоді спина вся чорна була від гару. І тут починається мінометний обстріл з боку ворога. Так швидко я ще ніколи в житті не бігав. Добігли до своїх позицій, сховалися у бліндажі, вхід куди якась розумна людина викопала з боку сепарів. Пересиділи обстріл, посміялися – і Крєпиш командує, щоб я піднімав хлопців, будемо давати відповідь. Стільки разів були такі бої, що гільзи з окопів лопатами вигрібали!»
Першим загиблим підлеглим Крєпиша на посаді ротного став Володимир Мальцев «Копчений». Він отримав важке поранення на позиціях.
«Троїцьке, 1 грудня 2017 року. Сепари нас тоді поздоровляли з днем бригади, сипали дуже багато. Тоді Вовка Копчений отримав поранення, так Крєпиш прилетів на своєму старенькому джипіку, щоб евакуювати його. Їхав під обстрілом, у темряві без світла, щоб скоріше довезти до медиків свого бійця. Таких командирів можна на пальцях рахувати. Крутий був у мене командир. Пишаюся, що служив разом з таким офіцером», – розповідає підлеглий Крєпиша Володимир Левандовський.
Копчений помер наступного дня. Крєпиш важко переживав цю втрату й вирішив супроводжувати тіло бійця, яке мали переправити до родичів.
«Я не знаю, як дивитися в очі його матері і сестрі. Але це моя відповідальність, тому мушу поїхати», – казав тоді він.
Разом із кількома підлеглими та автомобілем “Вантаж 200” він вирушив на Чернігівщину, де провів Володимира в останню путь.
«Вибачте, що не вберіг», – опустивши очі, казав Крєпиш родичам загиблого підлеглого.
Після того Віктор іще не раз особисто вивозив і витягував з поля бою побратимів та підлеглих. Саме та перша бойова ротація показала, що він самостійний офіцер та гідний командир.
Крєпиш ніколи не втрачав почуття гумору і не забував підтримувати друзів. Він намагався створювати побут на передовій: завів кролів, гусей та свиней. Часом займався полюванням, як і всі військові там.
На полігонах так само: у вільний від навчання час не сидів на місці, а організував щось цікаве. І постійно сміявся. З ним ніколи не можна було довго бути серйозним, Вітя весь час був позитивним і всім піднімав настрій.
«Мене вітав з днюхою… Підняв і стиснув так, що було чути хрускіт! Я Вітю тоді місяць згадувала – бо місяць ребра боліли. Був випадок, коли моя машина полетіла кювет, коли нас знесло і мітлу зламало. Вітя тоді об’їхав увесь Бахмут з Подолянином у пошуках нової… Але знайшов. І це дуже було приємно, а то Відьма без мітли – не по фен-шую. Вітя міг з усього зробити неповторне дійство. Дуже не вистачає такого Друга…» – згадує Олена Відьма, посестра Оцерклевича.
Попри любов до війни, Віктор весь час сильно сумував за «своїми дівчатками» – дружиною та доньками. Коли він про них згадував, у голосі одразу з’являлися нотки ніжності й тепла. Планував відпочинки й поїздки з найріднішими.
«Коли він приїжджав додому, завжди кричав: «Дівчатка, виходимо шикуватися. На перший-другий розрахуйся!» А потім вручав усім подарунки. З ним завжди цікаво було…» – пригадує Ольга.
Ще 2018 року Віктор почав думати про те, щоб перевестися служити ближче до родини. І врешті через дві ротації у складі 54-ї бригади отримав пропозицію підвищення до заступника командира батальйону в 17-й окремій танковій бригаді імені Костянтина Пестушка, яка базувалася у Кривому Розі. Так у родини Оцерклевич стало трохи більше часу для того, щоб побути разом.
У вільний від служби час Віктор традиційно рибалив. Готуватися починав за кілька днів: перевіряв свої валізки, коробочки зі спорядженням та інші необхідні рибалці причандалля. Навіть у доньок були свої вудки.
«Вітя – найкращий чоловік і батько. Найбільшим бажанням у нього було відвести Ірочку в перший клас. Він дуже засмучувався, що у нього не виходило приїхати та відвести Віку 1 вересня, тому він завжди казав, що де б не був, але Ірочку з бантиками відведе до школи», – розповідає Ольга.
Також Віктор хотів далі будувати кар’єру в армії і вступив до військового вишу, де встиг здати лише три сесії.
«У Віті було стільки планів – закінчити Харківський військовий інститут, де він і сьогодні значиться студентом другого курсу, впорядкувати куплений ним для сім’ї будинок… Але здійснилася лише одна його заповітна мрія – стати військовим. Відмінним військовим, який по-справжньому любить Україну, всю свою велику родину, друзів, яких у нього було багато, хрещеників…» – каже мама, Віра Петрівна.
Взимку 2022 року Віктор з дружиною і дітьми їздили у свою останню спільну поїздку – до Трускавця. Там тато вчив доньок кататися на лижах. Як пригадує Ольга, з гори котилися і дівчата, і лижі, і тато. Однак усім було весело.
Після відпочинку офіцер відправився знову на службу.
Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну заступник командира батальйону 17-ї танкової бригади капітан Віктор Оцерклевич захищав Луганську область. Вони відбивали атаку противника в районі селища Новотошківське, неподалік Золотого.
Кілька разів ворог брав їх у напівкільце, однак українські військові трималися і давали відсіч. Крєпиш втрачав побратимів, і це його сильно пригнічувало. За ті перші місяці повномасштабної війни він посивів та постарів.
Ситуація на тій ділянці ставала все більш напруженою. У березні з’явилася інформація, що російські військові намагаються штурмувати цей напрямок.
«Вітя телефонував наприкінці березня: «Дівчатка, ви готові? Ми скоро поїдемо на рибалку». А мені казав: «Тут закінчимо, розберемося з усім, повернуся додому, дівчаток виховуватимемо, онучок роститимемо. Навчуся косички заплітати», – розповідає Ольга.
«Усю ніч ішов важкий бій, не спали жодної хвилини. Росіяни «поливали» наші позиції з усіх діаметрів та калібрів. Але ніхто не здавався і не відступив ні на крок. Валіко отримав осколкові поранення від снаряду у спину. Командир «Крєпиш» виніс його з поля бою. Валіко боровся за життя ще кілька годин» – так проходила ніч 31 березня 2022 року в районі Попасної на Луганщині.
Молодший сержант Валентин Деревенський, позивний Валіко, був другом Віктора. І його загибель сильно вплинула на бойовий дух офіцера.
Через 5 днів після загибелі Валіко ворог знову розпочав спробу штурму. Віктор був весь час зайнятий війною, однак встигав думати про своїх дівчаток.
«Телефонував вранці 5 квітня з відеозв’язком. Намагався усміхатися, жартувати. Але був напружений. Потім удень написав, що в нього все гаразд. А ввечері і потім вранці: «У мене все гаразд», – розповіла Ольга.
Вранці 6 квітня 2022 року відбувся останній бій Віктора.
Зараз достеменно невідомо, що саме сталося. За однією з версій, Крєпишу під бронежилет у район серця прилетів або уламок, або куля. Під час бою він впав. І в рації прозвучали ті слова, які зазвичай у військових викликають холодний страх десь усередині: «Крєпиш «двісті».
Ворожа артилерія працювала настільки інтенсивно, що евакуювати з поля бою тоді не вдалося нікого з поранених та загиблих.
Саме це дає надію родичам Віктора на те, що він може бути досі живим і перебувати в полоні.
Більшість із них просто відмовляється вірити, що вірного друга і сильного духом Крєпиша більше немає. Адже він – із тих, хто пройде крізь усе.
Джерело: Платформа пам’яті
Фото з сімейного архіву Оцерклевичів та з відкритих джерел
Інтернет-видання Бессарабії
