Бувають люди, чию присутність у житті відчуваєш як надійне плече, навіть коли навколо штормить. Вони не шукають гучних гасел, не виставляють напоказ свої заслуги, а просто щодня роблять цей світ правильнішим, чеснішим і безпечнішим. Таким був полковник Олександр Олександрович Макаєв. Колишній прокурор Військової прокуратури Південного регіону України, який пройшов шлях від молодого слідчого гарнізону до начальника слідчого відділу, а згодом ‒ очолив відділ цивільно-військового співробітництва Оперативного командування «Південь».
Його життя обірвалося на злеті, під час виконання завдання 4 червня 2023 року. Проте світло, яке він залишив у серцях рідних, друзів та колег, продовжує жити. Це історія про справжнього офіцера, мудрого наставника й людину, для якої закон і людяність завжди були неподільними.
Олександр народився 5 квітня 1983 року в місті Болград на Одещині. Його доля була визначена змалечку. Батько Сашка, військовий десантник, який пройшов горнило Афганістану та Югославії, став для хлопця головним орієнтиром у виборі майбутньої професії та життєвого шляху. Ще малим Олександр потайки одягав десантний кашкет батька, крутився перед дзеркалом і мріяв про власні погони.
Перші кроки до знань Сашко робив під пильним оком своєї першої вчительки. Вона з теплотою згадує, як цей маленький, світлий хлопчик заходив до класу.
«З першого дня навчання Сашко вражав своєю старанністю, вихованістю та готовністю прийти на допомогу кожному однокласнику. Його щира дитяча допитливість та повага до старших одразу виділяли його серед інших дітей, а вчителі вже тоді бачили його велике майбутнє. Олександр демонстрував глибоку повагу до вчителів та жагу до знань, заклавши міцний фундамент для свого подальшого особистісного і професійного зростання», – згадує Марія Василівна Мітісова.
З п’ятого класу керівництво над учнівським колективом Болградської середньої школи № 3 взяла Надія Миколаївна Карагуца. Вона запам’ятала Сашка як гордість класу.
«Це був скромний, стриманий і розсудливий хлопчик, який мав авторитет серед товаришів і повагу серед викладачів. Вирізнявся працьовитістю, відповідальністю та наполегливістю. У молодшій школі Саша був незмінним старостою класу. У старшій школі брав активну участь у роботі учнівського самоврядування, грав ролі в драматичних гуртках і був активним учасником спортивного життя школи, зокрема з легкої атлетики. Саша мріяв бути військовим і піти дорогою батька. Своє життя присвятив служінню закону та захисту справедливості. Його вирізняли принциповість, чесність, почуття обов’язку та відданості своїй справі», – поділилася Надія Миколаївна Карагуца.
Його однокласниця Ольга Ботнар з усмішкою згадує його невичерпну енергію та лідерські якості.
«За партою він сидів переді мною, я це чудово пам’ятаю. Саша був лідером за натурою. У нього все виходило. Він дуже добре вчився, ми навіть іноді списували в нього. Він цікавився науками, був дуже активним. Пам’ятаю його підняту руку: “Можна я, можна я!” ‒ це типовий Сашко. Цим він і відрізнявся від інших. Знаючи його любов до справедливості і прагнення, щоб усе було правильно, його вибір професії мене зовсім не здивував. Я саме таким його завжди і бачила ‒ людиною, яка буде відстоювати правду», – згадує Ольга Ботнар.
Коли на батькових поминках у 2007 році хтось скептично кинув фразу, мовляв, син прапорщика ніколи не стане генералом, для Олександра це стало внутрішнім викликом. Попри те, що через плоскостопість виникли перші труднощі на медкомісії, Сашко проявив характер, не здався, а наполегливо пішов далі, вступив до Військово-юридичного інституту Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого у Харкові. Його мама, Євгенія Павлівна, згадує, що під час прийняття присяги він був на сьомому небі від щастя і твердо пообіцяв пройти всі щаблі військової кар’єри.
У 2006 році Олександр Макаєв розпочав свій професійний шлях на посаді слідчого Військової прокуратури Одеського гарнізону Південного регіону України. Органам прокуратури він віддав 14 років свого життя. Це були роки безкомпромісної, виснажливої, але такої необхідної роботи. За цей час він обіймав різні прокурорсько-слідчі посади, зокрема став заступником військового прокурора Запорізького гарнізону, а згодом ‒ начальником слідчого відділу слідчого управління Військової прокуратури Південного регіону.
Його китель прикрашали численні нагороди: нагрудний знак «За сумлінну службу в органах прокуратури», медаль «10 років сумлінної служби», численні подяки керівництва. Проте особливе місце посідали відзнака та медаль «За оборону Маріуполя», отримані у 2015–2016 роках як свідчення того, що Олександр завжди перебував там, де було найважче.
Для колег робота з Олександром Олександровичем стала найкращою школою юриспруденції та людяності.
Вікторія Кришталевич, яка працювала під його керівництвом у Запоріжжі, згадує: «Перше враження було виключно позитивне. Олександр Олександрович був дуже працьовитою, доброю людиною, завжди допомагав та давав поради по робочим питанням. Особливо тим, хто тільки розпочинав свій шлях в органах прокуратури. Для мене Олександр Олександрович був не просто керівником, а людиною, яка завжди допоможе, навчить та підтримає. Гарна, порядна та чесна людина».
Колишній підлеглий Олексій Робул детально описує наставницький стиль Макаєва та його унікальну працелюбність: «Він навчав мене як професійних навичок, так і життєвих принципів. Завжди наголошував, що перед початком будь-якої процесуальної дії необхідно детально вивчити законодавство. На початку моєї роботи особисто виїжджав зі мною на огляд місця події або затримання. Це була виключно його власна ініціатива, спрямована на те, щоб навчити мене та передати свій практичний досвід. Він відзначався винятковою працьовитістю та самовідданістю. На помилки підлеглих реагував спокійно та виважено. Я щиро вдячний йому за такий мудрий і наставницький підхід».
Ще один колишній підлеглий, Андрій Кльопов, згадує, що Олександр з першого ж дня встановив високі та безкомпромісні стандарти якості: «Я познайомився з Олександром Олександровичем в 2015 році. При першій розмові він одразу повідомив: «Будемо працювати, три місяці на розкачку, від нас чекають на результат». Олександр Олександрович мав талант до слідства, і найголовніше ‒ складні речі міг пояснити простими словами. Найбільш вимогливим він був саме до себе. Завжди ставив собі високі стандарти в будь-якій роботі. Навчав приймати рішення справедливо і правильно, своїм прикладом завжди показував, що роботи, скільки б її не було, не потрібно боятися».
Саме під час служби в Запорізькому гарнізоні відбулося перше знайомство Олександра з майбутнім вірним другом ‒ начальницею відділення військового шпиталю, де прокурор проходив щорічну диспансеризацію. Ця зустріч згодом переросла у глибоке та міцне товариство.
У липні 2022 року, коли Олександр уже служив в Оперативному командуванні «Південь», а його знайома військова лікарка звільнилася зі шпиталю, він написав їй у Фейсбук. Так розпочалося їхнє щоденне, сповнене щирої підтримки спілкування, яке тривало до останнього дня його життя. Вона згадує Олександра як людину рідкісного внутрішнього гарту.
«Розумний, чесний, дуже стриманий. Він ставив проблеми та запит інших на перший план, а не себе. На нього можна було покластися на всі 100%. Він мав особливу манеру говорити ‒ спокійно, розсудливо й невимушено, що завжди вселяло в оточуючих внутрішній спокій. При цьому Олександр був людиною з блискучим почуттям гумору. Наше спілкування у період, коли він був на війні, було спрямоване на підтримку його ментального, морального та матеріального стану, були якісь посилочки зі смаколиками, підтримуючими малюнками тощо… Першим, що спадає на думку при згадці про Олександра, постає фотографія його продірявленого бронежилета, яку він надіслав мені після того, як двічі, у листопаді та грудні 2022 року, дістав осколкові поранення. Проте він ніколи не жалівся. Завжди казав, що все добре. Він мріяв про прості, земні речі після нашої Перемоги ‒ хотів завести собаку і спокійно жити в домі в Одесі», – згадує Ксенія, подруга Олександра.
Поза кабінетами Олександр залишався душею компанії, людиною з чудовим почуттям гумору, яка любила життя в усіх його проявах. Його близький друг із курсантських років Дмитро Копач згадує, що Олександр захоплювався автомобілями та дайвінгом, часто сам ставав ініціатором дотепних жартів, і з ним завжди було надійно.
«Наша дружба почалась з часів навчання з 1 курсу та тривала і під час спільного проходження служби. Він був тією людиною, з якою без вагань можна було “піти у розвідку”. Вирізнявся витриманістю, витривалістю, наполегливістю, працелюбністю, порядністю, виконавською дисципліною, не рахувався з власним часом, завжди був прикладом людяності. Поза роботою був такою ж гарною, порядною та доброю людиною. У вільний час віддавався своїй родині з тією ж наполегливістю, що й на службі. Все його життя було сповнено порядністю, ввічливістю та відданістю служінню державі та народу України», – розповів Дмитро Копач.
Особливе місце в житті Олександра посідала родина. Його двоюрідна сестра Наталя згадує теплоту його очей та сімейні традиції, які Олександр свято беріг, попри суворий прокурорський образ.
«Сашко був не тільки братом, він був ще й вірним другом. Найперше, що спадає на думку, як він кожного року приїжджав на Великдень. І ми разом із ним ходили до церкви. Я пам’ятаю цю його усмішку, його щасливий вигляд. В дітях він просто розчинявся. Попри його серйозний та зібраний образ, він був дуже ніжним і уважним батьком. Я просто не бачила такої любові батька і сина. Вони були настільки близькі з Данею, їхні стосунки були настільки ніжними… Постійно обіймалися, цілувалися: “Тату, я люблю тебе”, “Сину, я тебе люблю”. Це викликало захоплення у всіх родичів. Я вдячна долі, що хоча б частину життя поруч зі мною був такий брат», – згадує Наталя.
Мати Олександра, Євгенія Павлівна, досі береже спогади про синівську ніжність, яка не зникла навіть тоді, коли він змужнів і одягнув полковничі погони.
«Сашко був чудовою дитиною. Я всім бажаю мати такого сина. Він завжди, з першого класу, коли йшов до школи, казав: “Мам, іди сюди, дай я тебе поцілую”. Поцілує і йде. Прийде зі школи ‒ знову: “Мам, іди поцілую”. Йому завжди подобалася справедливість. Служба в прокуратурі була для Сашка втіленням справедливості, він понад усе прагнув, щоб вона перемагала. Його метою було допомагати людям і направляти їх на правильний шлях, адже він завжди непохитно й категорично стояв на боці закону. Жінка досі зберігає його шкільний зошит із твором про маму, де Сашко писав: «Скільки б мені не було років ‒ 16 чи 50 ‒ мені завжди буде потрібна мама», – поділилася споминами про сина Євгенія Павлівна.
У 2020 році Олександр Макаєв завершив службу в прокуратурі, але не залишив служіння Україні. Він став начальником відділу цивільно-військового співробітництва ОК «Південь». Коли 24 лютого 2022 року розпочалося повномасштабне вторгнення, його досвід, виваженість та залізна воля стали порятунком для багатьох.
Він виконував завдання в найгарячіших точках, безпосередньо займався організацією евакуації мирного населення з окупованих та небезпечних територій, зокрема з палаючого Херсона. Останні розмови з друзями та колегами були саме про це ‒ про вивезення дітей, про порятунок дорослих, про те, як вирвати живих людей із лап війни.
Він ніколи нікого не обтяжував своїм болем. Його подруга Ксенія згадує їхні останні розмови, де за запевненнями ховалася важка фронтова втома: «Ми говорили про те, як важко на позиції. Про те, як у нього болить у грудному відділі хребта, як важко дихати. Але він не хотів йти до лікарні. Та це не він говорив, це я все випитувала, тому що він ніколи не жалівся. Завжди казав, що все добре. Це я відчувала та бачила, що у нього болить, по інтонації та по очах. Але він постійно казав, що все добре».
5 квітня 2023 року, на свій сороковий день народження, Олександр востаннє почув голоси найрідніших. Мати Сашка запросила близьких випити по келиху шампанського; вони зателефонували йому й по гучномовцю дружно співали для нього пісень, вітаючи із днем народження. Олександр, зворушений до глибини душі, відповів: «Боже, як я вас люблю! Які ви в мене чудові!». То була їхня остання розмова.
4 червня 2023 року під час виконання чергового завдання полковник Олександр Макаєв загинув. Ця звістка принесла близьким лише випалююче усвідомлення незворотності, що вмістилося у два слова ‒ смерть і шок.
Для тих, хто його знав, Олександр Макаєв не пішов назавжди. Його колеги продовжують писати процесуальні документи за його стандартами та вчать нове покоління юристів так, як колись учив їх він. Його друг Дмитро Копач і досі згадує його як Людину з великої літери.
Близькі та рідні вчаться жити далі, тримаючи його образ у серці. Сестрі Наталі в часи розпачу здається, що він просто затримався у тривалому відрядженні.
Його подруга Ксенія переконана, що Олександр заслуговує на звання Героя. В її пам’яті він закарбувався як взірець чесності, розуму, наполегливості та залізної врівноваженості.
А матері, Євгенії Павлівні, син продовжує дарувати свою турботу навіть крізь завісу світів. Коли після нездужання вона ледве могла підвестися з ліжка, Сашко наснився їй ‒ підійшов і сказав: «Мам, це я, твій син Саша. Я тебе люблю». Жінка прокинулася, а біль, що сковував тіло, зник, лишивши по собі лише тепло і віру в те, що її Сашко завжди поруч.
Олександр Олександрович Макаєв з честю виконав свій обов’язок перед державою, дійшов до своїх найвищих життєвих щаблів і залишив по собі головний спадок: непохитну справедливість, людяність та безмежну любов, яка сильніша за смерть. Його ім’я назавжди вписане в історію захисту України, а образ чесного військового прокурора та мужнього офіцера слугуватиме прикладом для майбутніх поколінь.
Зі світлими спогадами та щирою вдячністю за службу, колектив Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону
Інтернет-видання Бессарабії
