У Рені, маленькому місті на березі Дунаю, століттями перепліталися долі різних народів, культур, епох. І хоча час невблаганний, тут збереглося чимало старовинних будівель, кожна з яких – свого роду пам’ятник просто неба. Вони пам’ятають російсько-турецькі війни, королівську Румунію, радянську владу та перші роки незалежності України. Інтернет-видання «Махала» пропонує віртуальну пішу екскурсію містом Рені, аби вдивитися у цих безмовних свідків минулого і почути, про що нам можуть розповісти їхні стіни.
Почнемо з вулиці Соборної – однієї з головних артерій міста, яка за свою історію встигла змінити багато імен. Спочатку вона називалася Карантинною, в 1925 році отримала ім’я румунського короля Фердинанда I. Влітку 1940-го її хотіли перейменувати на честь Свердлова, але за клопотанням командування 204-й повітряно-десантної бригади назвали вулицею Парашутистів – так вона і називалася до 20 липня 1941 року. У роки війни вулиці повернули ім’я Фердинанда I, потім вона знову стала Парашутистів, потім Сталіна, і нарешті Леніна. Сучасну назву Соборна вона отримала вже в наш час.
На цій вулиці 1927 року, поряд із залізничною школою, яка згодом стала першою міською школою, а нині філією №1 опорного закладу «Ренійський ліцей №1», збудували два двоповерхові будинки. У другій половині 1930-х по парній стороні вулиці проклали бетонний тротуар – від залізничного вокзалу до школи імені королеви Румунії Марії (школа «Режина Марія»). З другої половини 70-х років минулого століття і до 2019 року його займала редакція газети «Ренійський вісник».
Наразі тут після капітального ремонту знаходиться відділення поліції №2. Кошти на ремонт виділили з місцевого та обласного бюджетів у рамках програми «Поліцейський офіцер громади».
1 січня 1952 року відкрили сучасну будівлю залізничного вокзалу – його збудували на місці зруйнованого одноповерхового. Поки йшло будівництво, вокзал тимчасово розміщувався у двоповерховому будинку на Соборній, 48. На фасаді цього вокзалу встановлено дві меморіальні дошки. Одна про те, що тут жив та працював у 1877-1878 роках письменник та інженер Микола Гарін-Михайловський. Друга – на згадку про жертви політичних репресій 1940-х – початку 1950-х.
Ця добре відома у місті будівля знаходиться на вулиці Парковій (колишня Гагаріна) і тильною стороною виходить на вулицю Вознесенську (колишня Комсомольська). У різні часи вона називалося по-різному. У 1856-1878 роках і на початок радянсько-німецької війни 1941-1945 гг. це була «Каса Димитріаді» – на прізвище міського голови тих часів Анастасія Димитріаді, грека за національністю. Коли почалася російсько-турецька війна 1877-1878 рр., у будинку Димитріаді розташовувався штаб російських військ, які здійснювали переправу через Дунай. А після Другої світової війни тут розташувалися військові казарми, а ще пізніше будинок став інтернатом ЗОШ №4.
Через відсутність архівних документів важко назвати точний час його побудови. Місцевий краєзнавець Валерій Кожокару, нині покійний, спочатку припускав, що будівлю зведено у 30-ті роки ХІХ століття. Але, уважно вивчивши історію містобудування Бессарабії позаминулого століття, він точніше припустив дату заснування цього будинку – десь після 1856 р., тобто після Кримської війни, коли частина Бессарабії з містами Кагул, Рені, Болград та Ізмаїл повертається до Молдавського князівства. Не виключено, що цей особняк – ровесник Свято-Вознесенського собору, освячення якого відбулося 1857 року (ікона св. Іллі Столбника з написом освячення зберігається у Ренійському музеї).
«Так було Богом передбачено, що саме в цьому будинку дві дочки Димитріаді – Софія та Лукреція – народили двох синів, яким судилося стати визначними вченими. Про це написано на меморіальних плитах, встановлених на особняку, де нині розміщується районо. Ренійцям відомо, що на честь наших земляків Арістида Івановича Доватура (1897-1982) та Олександра Миколайовича Дейча (1900-1986) у нашому місті проводилися дві науково-практичні конференції з проблем історії та археології Нижнього Подунав’я, Румунії, Молдови, України та Росії», – писав Валерій Кожокару у своїй статті у районній газеті «Придунайська іскра» за 27 січня 1995 року.
Ще одна примітна будівля – двоповерховий особняк у стилі класицизму на розі вулиць Вознесенської та Віорела Дулоглу. Він був збудований у 1885 році і належав одній із заможних мешканок міста Рені, а ім’я її, на жаль, не збереглося. Краєзнавці стверджують, що спадкоємців вона не мала. У будинку господиня жила сама, її прислуга розміщувалася тут же, а окремі кімнати здавалися як номери, тобто це був прибутковий будинок.
За радянських часів у будівлі розташовувалися різні державні установи: ЗАГС, райвиконком, пенсійний фонд, а вже за роки незалежності України – районне управління сільського господарства, районний відділ земельних ресурсів, ЖКС, редакція газети «Ренійський вісник» та інші організації. Згодом будівля почала занепадати. Щоб її зберегти, у 2021 році розпочався її ремонт, причому з покрівлі, проте свої корективи внесла війна.
Ремонтні роботи того ж 2021-го йшли ще в одному історичному будинку, його в побуті називали «Білим домом», що знаходиться по вул. Вознесенська, напроти парку Перемоги. У ньому тоді розміщувалася Ренійська міська рада, а раніше її займали районна рада та райдержадміністрація, а за радянських часів – райком партії. Він був збудований у 1960 році і теж у стилі класицизму. Керівником будівництва був фронтовик-орденоносець Лаврентій Микитович Макаренко, який керував у ті роки «Міжколгоспбудом». Останнім часом тут протікав дах і всередині будівлі, у кабінетах на другому поверсі, зі стель уже падала штукатурка, тож відкладати початок ремонту було вже неможливо. Однак війна і тут внесла свої корективи.
І ще про одну історичну будівлю на вул. Парковій – єврейську початкову школу, у якій заняття проводили у 1936-1940 роках. Навчання вели на івриті. Директором школи був Трауб. Довгий час у цій будівлі знаходився районний відділ культури, нині його займає архівний відділ Ренійської міськради.
На перехресті вулиць Степана Чобану (колишня 28 Червня) та Спортивної збереглася одноповерхова будівля, яку старожили пам’ятають як колишню прогімназію.
«15 вересня 1932 року – цього дня розпочинався навчальний рік – мене повели до першого класу. Наша початкова чоловіча школа, основна в місті, розташовувалась прямо в його центрі на території міського парку, або, як його називали місцеві – бульвару. Окрім неї було ще три початкові школи, але всі вони розміщувалися по околицях міста… Сам процес вступу до гімназичного класу зовсім не запам’ятався. Це сталося так само, як і в початковій школі – 15 вересня і, за простими розрахунками, 1936 року. Гімназія розташовувалась неподалік нашого будинку. Вона була одноповерховою, з великим двором, обгородженим парканом з усіх чотирьох сторін», – згадував мешканець Рені М.О. Греков.
Прогімназія розміщалася у цій будівлі до 1940 року, в 1940-1941 роках – середня школа, у 1941-1942 роках – індустріальна гімназія, у 1942-1944 роках – індустріально-технічна школа, і з 1944 У 90-х – на початку 2000-х тут знаходилося Ренійське БТІ. Нині у цій будівлі розміщуються РАГС, державна нотаріальна контора, державна виконавча служба.
Окрема сторінка у пам’яті ренійців – одна з історичних будівель на вул. Степана Чобану.
«Цю будівлю всі пам’ятають як знаменитий старий гастроном. Так його називали старожили міста, і багато хто пам’ятає блискучі колони з мармуру та гарну мармурову підлогу. Але не всі знають, що цей будинок і будинок на розі, де колись була прокуратура, мали одного господаря, і вже наприкінці ХІХ століття попередні господарі набули спадщини і брали в оренду цю будівлю. А у самій будівлі перші господарі проводили бали для гостей», – розповіла про нього мешканка міста Галина Абрамова у групі «Рені. Відображення часу» у Фейсбуці.
Авторка посту також привела спогади ренійців. Георгій Дарадур написав: «Весь цей квартал належав господині, звали її Домну Марія. І жила вона у нашому домі. Навіть у ЖКГ не знали, скільки їй років, але було вже за 100 ще 1950-го. А у дворі були фаетон та сани, вона часто ходила туди, годинами сиділа і дивилася на сани та фаетон». Лариса Гореванова-Кислиця: «Це наш гастроном. Де його великі вікна та високі сходи?! Ми його звали «наш», бо ходили туди будь-коли доби, до 23:00. І продавці всі були наші, постійні. А на розі поруч була будівля КДБ». Володимир Виркін згадав 1946 рік: «Спека, посуха, немає нічого. А у вітринах були виставлені добре розфарбовані свинячі ніжки. Я думав, що справжні, але мама пояснила, що вони з пап’є-маше. Було дивно, що всюди все за картками, а там виставлено справжнє апетитне м’ясо».
Звичайно, старовинних будівель у Рені набагато більше і в рамках однієї публікації розповісти про всі неможливо. Кожна з них – зі своєю історією, таємницями, долями людей, які тут жили, працювали, виховували дітей. Вони заслуговують на те, щоб їх знали і пам’ятали. І, можливо, коли ви наступного разу проходитимете повз знайомий з дитинства будинок, ви подивіться на нього по-новому – не просто як на будівлю, а як на живого свідка давно минулих днів.
Інтернет-видання Бессарабії
