Миколаїв – місто на хвилі, каже про нього Анастасія. Іноді спокійне, іноді інертне, іноді вибухове від драйву й фестивалів. Саме там вона зробила свої перші кроки, виросла, закохалась, стала мамою. І саме звідти їй довелося виїхати, коли замість концертів місто почало щовечора слухати інший, страшний звук.
Настя виросла в Миколаєві – місті, яке вона називає своєю батьківщиною, і додає: воно вже за замовчуванням круте, бо це місце, де ти народився, інакшим воно просто не може бути.
“Я завжди була активною, комунікабельною, відкритою людиною – любила читати, гуляти з друзями, цінувала тишу. Встигла попрацювати фітнес-тренеркою. Потім – декрет, народження сина. А ще через якийсь час – війна”, – розповідає журналістці інтернет-видання “Махала” Анастасія.
Найстрашнішим моментом стало те, що вона почула авіацію – коли розбомбили аеродром Кульбакіне, що поруч із Миколаєвом. Тоді стало зрозуміло: це початок чогось дуже недоброго. Як і багато хто, Настя сподівалася, що це швидко закінчиться – все ж таки ХХІ століття, час, коли, як здавалося, війни просто не може бути.
“Але обстріли тільки посилювалися. Сину на той момент було три роки, і ми боялися лягати спати: рівно о дев’ятій вечора починалася «концертна програма» – обстріли, які тривали без перерви до третьої ночі. Раніше я не розуміла вислову “У жилах холоне кров”, але тепер знаю: це стан паніки, страху і повної безпорадності”, – каже Настя.
Рішення виїхати з’явилося тоді, коли Анастасія зрозуміла: жити так далі вона вже не може. Постійний стрес позбавив її апетиту й сну. Через світломаскування ввечері не можна було навіть увімкнути світло вдома.
Але найважче було не за себе. Через стрес трирічний син перестав розмовляти, боявся виходити на вулицю.
“Про Болград я не знала практично нічого – навіть не уявляла, де він на карті. Але в Миколаєві в мене була подруга Оксана, родом саме з цього міста. Ми познайомилися вже після народження дітей, часто гуляли разом”, – згадує Анастасія.
Коли снаряди почали прилітати буквально біля будинку, Оксана зателефонувала й запитала, як справи. «Чого ти чекаєш? Збирайся і приїжджай до Болграда. У мене тут є квартира. Ми тебе приймемо, не хвилюйся. Все буде добре.»
Так почався шлях Насті у Болграді. Перше враження – невелике місто, дуже багато зелені й неймовірна тиша. Після місяців під обстрілами тиша звучала здавалася нереальною.
Найголовнішим тоді було одне – повернути сину відчуття безпеки, подарувати йому спокій і нові, добрі емоції.
Знайомлячись із містом ближче, Настя дивувалася: навколо люди розмовляють різними мовами, і вона майже нічого не розуміла. «Це ж Україна. Що відбувається?» – думала вона. Згодом дізналася: тут можна почути болгарську, гагаузьку, албанську, молдовську мови поруч з українською. Для дівчини з Миколаєва це стало справжнім культурним відкриттям усередині власної країни.
“Болград показав мені важливу річ: навіть невелике місто здатне дати безліч можливостей, якщо просто озирнутися навколо. Я щиро вважаю, що в цього міста величезний потенціал. І мені дуже хочеться, щоб він повністю розкрився, щоб Болград став справжньою перлиною Бессарабії”, – підкреслила Анастасія.
Вона ніколи не думала, що її життя пов’яжеться з громадською діяльністю. На установчі збори молодіжної ради Болграда вона потрапила майже випадково – через роботу. Просто сиділа, слухала людей – і раптом зрозуміла: хоче спробувати й сама.
Найбільше її вразила болградська молодь – активна, небайдужа, щира. Те, чим вона почала займатися, робила від душі, бо хотіла, щоб місто стало кращим. Анастасія обіймала посаду голови Молодіжної ради два роки, за цей період вдалося реалізувати багато проєктів, фестивалів, навчальних лекцій, цікавих зустрічей з бізнесом, а також багато волонтерити на заходах міської ради. Зараз вона передала обовʼязки новій голові Молодіжної ради.
“Це період я можу сміливо назвати справжнім скарбом свого нового життя. Я буду завжди памʼятати кожного, з ким познайомилася під час роботи у Молодіжній раді, з ким волонтерила, працювала, створювала нові ідеї, проводила заходи. Дякую вам, ви показали мені, що треба у себе вірити”, – каже Анастасія.
На питання, що для неї сьогодні означає дім, Анастасія відповідає без вагань: дім – це Бессарабія.
“Вже четвертий рік живу в Болграді й щиро вдячна цьому місту та людям, які підтримали мене в найважчий момент, повірили і допомогли почати життя заново. Навіть якщо колись життя приведе мене в інше місто, цей час я завжди згадуватиме з великою вдячністю – як маленький куточок у своєму серці. Дім – це не стіни. Не власна квартира і не орендоване житло. Дім – це місце, де поруч твоя родина. Там, де є спокій, турбота, підтримка і віра в завтрашній день”, – підсумовує Анастасія Безсонова.
Інтернет-видання Бессарабії
