Чергова гірка звістка надійшла до Ренійської громади, принісши з собою біль непоправної втрати: на фронті загинув солдат Збройних Сил України Олег Валентинович Сєрбу, який тривалий час вважався безвісти зниклим. Для його близьких цей час – довгі місяці виснажливого очікування, молитов і надії, які завершилися страшним фактом – життя воїна обірвалося в самому пеклі фронту, коли він зі зброєю в руках захищав рідну землю.
Журналіст інтернет-видання «Махала» поспілкувався з молодшим братом військового Валентином. У цих щирих, пронизаних болем спогадах захисник постав не просто воїном, а насамперед трудівником, покликанням якого було будувати й творити.
Олег Сєрбу народився 20 жовтня 1977 року в Молдові, у місті Фалешти, проте саме Рені з часом стало для нього по-справжньому рідним домом, що об’єднав сім’ю.
«В Україну, у Рені, ми переїхали жити близько 18 років тому. Наша мама місцева, ренійська, і всі родичі по материнській лінії живуть тут», – ділячись сімейною історією, розповідає Валентин Сєрбу.

Перш ніж знайти своє справжнє покликання у будівельній сфері, Олег встиг здобути гарну освіту за кордоном, але реалії життя змусили його змінити професію.
«Школу він закінчив у Молдові, а потім навчався в Румунії, де закінчив економічний коледж за спеціальністю, пов’язаною з бухгалтерією та статистикою. Якийсь час він працював за фахом у Молдові, але потім потрапив під скорочення. Після цього ми разом перейшли у будівельну сферу, тим більше що наші батьки обоє є інженерами-будівельниками», – зазначає брат загиблого воїна.
Після цього брати тривалий час працювали разом, ставши професійною командою. У Рені вони брали участь у будівництві будівлі поліклініки, де сьогодні розташовані міськвиконком і ЦНАП. Пізніше їхня професійна діяльність розширилася, і вони почали брати участь у масштабних проєктах по всій Україні, будуючи, зокрема, соціально значущі об’єкти, а також житло для прикордонників.
«Ми завжди працювали разом, трудилися як одна бригада, обидва були виконробами. Перед війною ми працювали в київській фірмі, яка співпрацювала з посольством США. Ми займалися різними будівельними та ремонтними роботами: будували школи, заклади для дітей з інвалідністю. Потім перейшли до будівництва реабілітаційних центрів, починали у Львові ще під час карантину. Коли почалася повномасштабна війна, ми будували реабілітаційний центр в Ужгороді, який зрештою перепрофілювали для потреб військових», — згадує Валентин Сєрбу.
Мирне життя та улюблену роботу перекреслила мобілізація. У травні 2024 року Олега призвали до лав ЗСУ.
«Оскільки він раніше не служив, його відправили на полігон у Рівне, де він трохи більше місяця проходив навчання. Отримав військову спеціальність помічника гранатометника. Після навчання його розподілили до 100-ї бригади. Влітку їхні підрозділи об’єднали, і вони тримали оборону на Торецькому напрямку, у Бахмутському районі», — відтворює хронологію подій брат.
Фронтові будні були нелегкими, але спочатку воїну вдавалося підтримувати зв’язок із рідними, заспокоюючи їх, що він живий-здоровий і що з ним усе гаразд. Однак в одну мить, наприкінці літа 2024 року, усе змінилося.
«Вони виходили на позиції за графіком: чотири дні на нулі, потім чотири дні відпочивали. У серпні вони вкотре вийшли на позиції, і після цього два тижні не виходили на зв’язок. Виявилося, що вони потрапили під сильний мінометний обстріл, і всіх зарахували до зниклих безвісти. Офіційно брат вважався зниклим безвісти з 30 серпня 2024 року. Але як потім стало відомо, мій брат і його побратими загинули практично миттєво», — продовжує Валентин свою гірку розповідь.
З цього моменту для родини, в якій, окрім брата, залишилися літні батьки (з дружиною Олег давно розлучився, а його діти мешкають за кордоном), почалися найважчі дні. Лише через тривалий час, після найважчих процедур обміну та експертиз, родина отримала остаточне підтвердження його загибелі.
Для рідних, друзів і всіх, хто його знав, Олег Сєрбу назавжди залишиться прикладом справжньої самовіддачі, відповідальності та надійності.
«Він був неймовірно працьовитим. Адже ми весь час працювали разом, практично щодня. У будівництві без суворої дисципліни не обійтися: треба й терміни дотримуватися, й за якістю стежити. Він завжди був на роботі», — такими теплими словами підсумував розповідь про брата Валентин Сєрбу.
Прощання з воїном відбувається сьогодні, 30 червня. Вічна слава захиснику України!