У місті Вилкове є унікальне місце, де минуле не припадає пилом у закритих архівах, а постає перед очима живим літописом «української Венеції». Це садиба Олександра Шаронова — художника, який колись писав краєвиди рідного краю, а потім, підкорившись внутрішньому пориву, став по крихтах зберігати матеріальну спадщину своєї малої батьківщини. Сьогодні його приватна виставка-музей – це тисячі дбайливо зібраних артефактів: від античних амфор та козацького човна до простих дерев’яних ложок та старовинних годинників та грамофонів.
Олександр Шаронов – людина дивовижної долі та неймовірної енергії. Він не називає себе антикваром. Для нього кожна річ – це насамперед відбиток людського життя та побуту, які він просто не міг дозволити стерти часу. Про те, як завдяки картинам народжувався музей, чому художник не повинен працювати «у стіл» і для чого кожній людині важливо підкорювати свій «особистий Еверест», Олександр Анатолійович розповів журналісту «Махали».
Його творчий шлях розпочався не в тихій студії, а у каюті плавкрана. Залишивши технікум вимірювальних приладів та роботу на судноремонтному заводі, Олександр Шаронов вступив до Академії образотворчих мистецтв, щоб присвятити себе тому, що по-справжньому тішило душу. На його полотнах оживало Вилкове: канали, човни, рибалки, діти.
«На моїх картинах – реальні люди, там немає вигаданих персонажів. Люди, яких я зустрічав на дворі, знайомився, спілкувався. Дізнавався про їхній побут, як живуть, як вони в’яжуть сітки… Все це потім відображав на полотні. Пізніше мені захотілося сказати ще більше, ніж дозволяв пензель художника, і я почав писати вірші до своїх картин», – розповідає він.
Але одного разу, ще на початку двохтисячних, коли Шаронов орендував цілий поверх Палацу рибалок під свою Вилківську картинну галерею, до його рук потрапили дві грецькі амфори.
«Я їх виміняв та загорівся новою ідеєю – створити музей. Продав свої роботи і на ці кошти купив експонати. Можна сказати, що мої картини дозволили профінансувати збирання цієї величезної колекції артефактів нашого Придунайського краю. Будь-яку вільну копійку я намагався витратити на те, щоб урятувати від перекупників старовинні хрести, складні чи самовари, які несли їм люди. Головним було зберегти всю цю історичну спадщину», – ділиться Олександр Анатолійович.
За два десятиліття колекція розрослася до неймовірних масштабів: зброя часів Задунайської Січі та російсько-турецьких воєн та Другої світової війни, раритетні меблі, ікони, козацький човен у натуральну величину. Але сам Олександр Анатолійович не виділяє серед них якихось улюблених чи особливо цінних з погляду антикварного ринку предметів.
«Я не поділяю експонати за якимись параметрами чи критеріями, для мене однаково цінне все. Я ж не антикварник, а художник. Мені важливий побут, як люди облаштовували його в минулому! Тому для мене якась дерев’яна ложка може бути дорожчою за бронзовий антикварний канделябр», – пояснює Шаронов.
Довгі 20 років музей Олександра Шаронова розміщувався у центрі Вилкове, у десяти залах Палацу рибалки. Однак згодом стало зрозуміло, що така масштабна колекція вимагає зовсім іншого підходу та постійної присутності свого творця.
«Зберегти все виявилось набагато складніше, ніж зібрати. Обслуговувати величезні площі Палацу рибалки, нині це Будинок культури, наодинці стало фізично важко. Тому, хоча договір оренди діяв ще майже три десятки років, я вирішив перевезти експозицію. Збудував прямо на своїй садибі просторе приміщення ангарного типу та переніс туди усі 10 відділів. Тепер виставка-музей завжди поряд зі мною, і я можу приймати гостей прямо вдома», – зізнається художник.
Такий грандіозний переїзд, заради якого довелося навіть дбайливо розібрати, а потім знову зібрати масивний козацький човен, зажадав колосальних зусиль. І музей-садиба став головним справою життя Олександра Анатолійовича, відсунувши на другий план його початкове покликання – живопис.
«Не можна служити двом панам одночасно. Зараз я весь час присвячую музею: спілкуюся з відвідувачами, розповідаю їм про наш край. Це захоплює повністю, і на живопис просто не залишається часу. Адже художник, щоб творити, повинен вести трохи затворницьке життя, накопичувати емоції, щоб потім виплеснути їх на полотно. Але я зробив свій вибір. Якщо люди приїхали здалеку, щоб доторкнутися історії, мої двері для них завжди відчинені!» – продовжує Шаронов.
Коли слухаєш Олександра Анатолійовича, мимоволі запитуєш: звідки в ньому стільки сил, і енергії, щоб день за днем, з року в рік зберігати цей без перебільшення масштабний історичний літопис?
«Коли я, будучи людиною, яка вже відбулася, залишив професію радіомайстра і вступив до Академії мистецтв, мною рухав якийсь потужний внутрішній поклик. Внутрішній голос підказував: «Тобі треба займатися саме цим». А коли в мене з’явилися ті перші амфори, прийшло усвідомлення, що створення музею – це і є моя головна місія. Ось спитайте, навіщо, наприклад, альпіністи хочуть підкорити Еверест, йдучи на такі труднощі та ризики? Але вони все одно йдуть. Так і я не можу пояснити свій вибір простою логікою. Це просто закладено у моїй природі. Як рибі призначено плавати, так і моє призначення — крупинками збирати і зберігати історію нашого краю. І в цьому моя місія», – каже Шаронов.
Надійною опорою для художника та краєзнавця завжди була його родина: дружина Галина Дмитрівна та син Володимир, теж художник, керівник Вилківської художньої дитячої школи. Разом із сином вони не раз виїжджали на розкопки, знаходили артефакти та через Одеський археологічний музей вводили їх у науковий обіг.
«Без розуміння та підтримки близьких я навряд чи зміг би подужати таке масштабне завдання. Якби дружина не розділяла моїх прагнень і просила зайнятися чимось практичнішим, впевнений, не було б ні цього музею, ні мене як художника», – зізнається Олександр Анатолійович.
Єдине, чим сьогодні по-справжньому тривожиться творець музею-садиби, – це майбутнє його дітища.
«Час іде, і я все частіше замислююся над тим, кому в майбутньому передати цю спадщину. Для мене життєво важливо, щоб наступні покоління зберегли зібране, продовжили мою справу, а не розпорошили ці унікальні експонати. Син, безумовно, у всьому допомагає, але має свій творчий шлях, своє життя», – каже краєзнавець.
На гіпотетичне питання журналіста про те, що зрозуміють люди про наш час, якщо відчинять двері його музею через багато десятиліть, художник відповідає філософськи.
«Почуття та емоції різних епох навряд чи можуть повністю збігтися. Але кожен предмет тут сам розповість про себе, адже в цих речах закладено життя, і саме на це воно багате. Наскільки вистачить уяви у людини майбутнього, чи це буде йому цікаво? Я не можу відповідати за інших. Чи збережеться сама колекція? Шляхи Господні несповідимі. Я лише щиро сподіваюся, що вона служитиме людям, адже саме для них я все це й творив», – розмірковує він.
У цьому підході – весь Олександр Шаронов. Справжній зміст своєї роботи він бачить не в тому, щоби рідкісні історичні знахідки перетворювати на особисту закриту колекцію, а, навпаки, відкривати їх людям, які приїжджають у музей-садибу цілими туристичними групами.
«Я намагаюся виставити все, тому що для мене життєво важливо ділитися цим з оточенням. Адже я, перш за все, художник. А творити та ховати свої роботи – це суперечить самій природі мистецтва. Я збираю цю колекцію, щоби показати людям моє бачення світу. Звичайно, реакція буває різною: одні просто пройдуть повз, не поставивши жодного питання, а інших ці предмети торкаються до глибини душі, до сліз та щирих обіймів», – сказав на завершення Олександр Анатолійович.
ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ. Музей Олександра Шаронова у Вилковому – це більше, ніж просто зібрання предметів старовини. Це літопис краю, дбайливо збережений невтомною працею та величезною любов’ю людини, яка знайшла своє справжнє покликання. І поки відчинені двері його музею-садиби, історія «української Венеції» продовжує жити у цих дивовижних експонатах, поєднуючи минуле та сьогодення.
Фото: телеграм-канал Вилково-музей-галерея; сторінка у Фейсбук Музей Шаронова місто Вилкове.
Інтернет-видання Бессарабії
