Питання доступності українських міст для маломобільних груп населення сьогодні стоїть як ніколи гостро. Безбар’єрний простір – це не привілей, а базова необхідність, яка визначає рівень цивілізованості суспільства. Ще влітку 2024 року Ренійська громада зробила важливий крок у цьому напрямку: виконавчий комітет міської ради затвердив План заходів із створення безбар’єрного простору. Цьому передувала масштабна робота громадської організації «Наша спадщина-Рені», яка провела опитування мешканців та просувала ідею доступності на місцевому рівні. Завдяки спільним зусиллям нові пандуси з’явилися біля музею, публічної бібліотеки, центральної міської лікарні, аптек, магазинів та ін. Але наскільки доступним Рені став в цілому? Щоб дізнатися про це не з паперових звітів, а з реального життя, журналіст «Махали» поспілкувався з Ренійським міським головою Ігорем Плєховим, який як ніхто інший знає про ці проблеми, адже сам пересувається на кріслі колісному.
Якщо оцінювати доступність Рені загалом, то ситуація в центральній частині міста виглядає доволі оптимістично. За останні роки тут вдалося реалізувати низку інфраструктурних рішень, які значно полегшили пересування для людей на кріслах колісних, маломобільних громадян та матерів із дитячими візками. Важливо й те, що змінилося саме ставлення суспільства до людей з інвалідністю.
«Центральна частина міста відсотків на 70-80 зроблена. Аптеки, магазини – все те, що треба для життєдіяльності людини, є. Тротуари робилися під візки, скрізь можна проїхати. Доступність є на 90 відсотків. Є моменти, де просто технічно не можна зробити пандус, бо там вузький тротуар, але там є кнопки виклику. Це все робилося і за рахунок програм, і за грантові гроші, і за приватною ініціативою. У нас в цьому плані зараз простіше, бо немає такого, що людина у кріслі колісному виділяється із загального середовища», — розповів Ігор Плєхов.
Поступово стають доступнішими і головні установи громади. Програма безбар’єрності приносить свої плоди як у місті, так і в селах, хоча роботи ще дуже багато.
«Наприклад, у відділі соціального захисту пандус є, ми з ними «воювали» свого часу. У лікарні ми зробили пандуси, в соборі. У будівлі міськради збоку теж є пандус. Щодо сіл громади, то у багатьох доступність теж забезпечена: наприклад, у Долинському та Котловині є пандуси біля місцевих Будинків культури», — зазначив голова громади.
Попри позитивні зрушення в центрі, на околицях Рені питання безбар’єрності все ще потребує доопрацювання. Через відсутність твердого покриття на деяких вулицях пересування маломобільних людей, зокрема на кріслі колісному, буває ускладненим, особливо під час негоди. Міська влада мала плани щодо благоустрою цих районів та поступового вирішення питання, проте війна змусила змінити пріоритети.
«У нас ще є проблемні дороги. 70 відсотків не можна асфальтувати – це околиці. Магазинів там немає, але там живуть люди. Іноді, нажаль, після дощів вони просто не можуть вийти з дому, бо там «болото», як, наприклад, у районі «балкани». До війни ми робили упор на те, щоб викласти дороги на околицях повністю з плитки. Як показала практика на магалі, де я живу, це дуже добре працює. Але зараз дороги робити не можемо, тому що ми виділяємо гроші на підтримку військових: краще годувати свою армію, ніж чужу. Тому жодних напрацювань на цей рік немає. Однак програма є, у перспективі, за найменшої нагоди, робитимемо», — пояснив Ігор Плєхов.
Однією з найгостріших проблем для людей з інвалідністю (та й для всіх мешканців і гостей міста) залишається відсутність інклюзивних громадських вбиралень. Навіть там, де встановлені пандуси, вузькі двері часто стають нездоланною перешкодою. А спроби облаштувати сучасні модульні туалети наштовхуються на проблему низького рівня культури окремих громадян.
«Мало того, що місту потрібен громадський туалет, він має бути доступним. Кожна людина з інвалідністю – це свої особливості. Буває, що двері в туалет просто не дозволяють туди заїхати, бо вони занадто вузькі. Стандарти ніби є, але чому вони такі? Зараз є модульні туалети, їх треба просто купувати. Але тим самим ми повісимо собі на шию проблему вандалізму: їх можуть поламати… Я дивився, одній громаді зробили шикарний туалет, так його на тиждень вистачило: умудрилися навіть на стелі написати. Такий туалет не повинен бути безкоштовним, там має стояти «баба Клава» зі шваброю і стежити за порядком», — емоційно поділився наболілим міський голова.
Нажаль, трапляються випадки, коли бар’єри виникають не через архітектуру, а через людське ставлення. Ігор Плєхов у минулому теж стикався з нерозумінням. Причому, незважаючи на статус міського голови.
«Там, де я буваю, намагаються робити доступність. Але був випадок у Будинку культури, це ще за часів останнього скликання Ренійської районної ради, коли просто спиляли місце для людей з інвалідністю. Я завжди сидів там на концертах, тому просив керівництво райради зробити мені місце з краю, щоб не сидіти десь за колонкою. І одного разу я просто не прийшов на захід. Потім у мене питали, чому я не прийшов. Я відповів: бо для мене там немає місця. Довелося навіть, пам’ятаю, писати із цього приводу до райради звернення міськради», — згадав Ігор Плєхов.
ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ. Незважаючи на наявні труднощі, прийнятий міськвиконкомом План безбар’єрності вселяє надію, що інклюзивних локацій у місті ставатиме більше. Адже безбар’єрність – це історія не лише про зручні з’їзди та широкі двері, але й про повагу, емпатію та рівні можливості для кожного мешканця Ренійської громади.
Фото: Махала
Інтернет-видання Бессарабії
