Історія кожного українського захисника є унікальною, але водночас вона відображає спільну долю країни. 28-річний Ліліан Узун, уродженець села Плавні Ренійської громади, пройшов складний шлях: від звичайного сільського хлопця, який рано розпочав самостійне життя, до ветерана уславленої 53-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. Сьогодні для своїх односельців він є прикладом честі, відваги та гідності – якостей, які загартувалися на найгарячіших точках фронту. Про бойовий та життєвий шлях нашого земляка – у матеріалі журналіста інтернет-видання «Махала».
Ліліан народився у простій багатодітній родині. Він наймолодший із чотирьох дітей. Батьки раніше працювали у колгоспі, а останні років двадцять працюють у дитячому садку.
Свій життєвий шлях молодий чоловік вирішив будувати самостійно і дуже рано: після дев’ятого класу, у 16 років, він поїхав до Одеси, але не став гнатися за формальними дипломами, вважаючи, що в житті важливішим є характер і реальні навички.
«Я звик всього домагатися на практиці. Вважаю, що вища освіта – це найчастіше просто папірець. Головне – яка сама людина. В Одесі я спочатку працював вантажником, а ближче до повноліття влаштувався на великий завод із виробництва єврорадіаторів «Сантехрай». Спочатку було важко, а потім все легше та легше. Завод мене навчив, і я став оператором-наладчиком зварювального обладнання, а наприкінці 2017 року я вирішив піти у самостійне плавання. На той момент я вже був офіційно одружений, пробував розпочати свій бізнес, але якось воно не пішло. Потім до 2022 року займався виробництвом та паянням тентів для великих фур», – розповідає Ліліан.
Незважаючи на те, що від початку Ліліан не планував пов’язувати своє життя з армією, важливим орієнтиром для нього був старший брат Євгеній, теж ветеран ЗСУ, який захищав країну в зоні АТО ще з 2015 року. Надихнувшись його прикладом, 2016 року 18-річний Ліліан пройшов тримісячну спецпідготовку і навіть планував підписати контракт.
«У ті роки було велике патріотичне піднесення, щиро хотілося захищати свою країну», – каже він.
Однак тоді обставини склалися інакше, і він залишився цивільним. Але все змінилося 24 лютого 2022 року.
«Чесно кажучи, я навіть не одразу дізнався, що почалася війна. Я звик починати свій ранок не з новин у телефоні, а з чашки кави та планування справ на день, а новини зазвичай читаю вже після обіду. Тому спокійно пішов на роботу, і вже там мені сказали, що розпочалася війна, а на заправках величезні черги. Емоції були важкі, адже в Одесі маю дружину та двох дітей. У голові відразу з’явилися дві думки: перша – евакуювати сім’ю, друга – піти з братом добровольцями», – згадує Ліліан ті тривожні дні.
Брати Узун обійшли того дня центри комплектації в Одесі і скрізь були величезні черги з добровольців.
«Людей було так багато, що нам навіть відмовляли. Цей загальний патріотичний підйом дуже мотивував: чому я маю сидіти вдома, якщо всі йдуть? У результаті ми мобілізувалися через Київський райТЦК. Брат, оскільки мав досвід служби у морській піхоті, пішов до 35-ї бригади, а я потрапив до 2-го батальйону 53-ї окремої механізованої бригади імені Володимира Мономаха. Нас відправили на полігон у Старичах Львівської області для екіпірування та навчання. Пам’ятаю, як ми їхали туди у величезній колоні з 15 автобусів. Усі їхали на позитиві, хоч і змирилися з реаліями: всі розуміли, що попереду справжня та страшна війна», – розповідає Ліліан.
53-та бригада, в якій воював Ліліан, до повномасштабного вторгнення базувалася у Сєвєродонецьку Луганської області. Залишившись без пункту постійної дислокації в перші тижні боїв, бригада здобула серед військових колоритне прізвисько.
«У перший місяць повномасштабної війни ми залишилися без своєї бази. Через це бригада постійно переміщалася: базувалися там, куди пустять. Жили буквально на колесах: де ніч заставала, там і ночували. Тому нас в армії прозвали «циганами». Хлопці ставилися до цього з гумором, навіть пишалися, і на це прізвисько нас усі впізнавали», – розповідає Ліліан.
Бойове хрещення Ліліана відбулося на Донецькому напрямку. Спочатку в село Багатир під Великою Новосілкою, а потім він брав участь у битві за Волноваху – просто у центрі міста.
«Ми потрапили, як кажуть, з корабля на бал – у самий пекло. Перші години взагалі хочеться викреслити з пам’яті: був величезний хаос, дуже швидкі пересування військ. Перше, що я відчув – це найсильніший страх, який пробирав до поту. Але прийшло усвідомлення реальності: це не комп’ютерна гра, якщо не знайдеш укриття – тебе вб’ють. Довелося зібрати волю в кулак і діяти за умовами. Головною мотивацією було те, що поруч побратими, і ми маємо працювати як одне ціле», – не приховуючи емоцій, розповідає воїн.
У складі свого батальйону Ліліан Узун пройшов через найскладніші випробування. З осені 2022 року бригада тримала оборону на правому фланзі Бахмута, що в районі Курдюмівки.
«Потім нас вивели прикривати лінію оборони на кордоні Миколаївської та Херсонської областей для доукомплектування. У січні 2023 року ми знову заїхали на Бахмутський напрямок, вже до Кліщіївки. Наша бригада брала участь у багатьох гарячих точках», – продовжує він.
Бойовий шлях захисника перервався 2024 року. Його підрозділ вивели з Авдіївки на доукомплектування і перекинули на Сумщину, щоб стримувати наступ противника з боку Тьоткіно Курської області. Там Ліліан отримав тяжке поранення.
«Потрібна була операція, яка більше не дає права на подальшу службу. Трохи постраждала голова, але, слава Богу, живий, руки-ноги цілі. Наразі я звільнений у запас як ветеран Збройних Сил», – каже він.
Після звільнення з армії молодий чоловік повернувся до Одеси і зараз працює у сфері ребрендингу великих мереж АЗС. Його дружина та діти, семирічний син-першокласник та п’ятирічна дочка, нині живуть у Болграді.
«Ми ухвалили таке рішення через постійні обстріли, щоб убезпечити дітей», – пояснює він.
На свою малу батьківщину, Плавні, Ліліан Узун вибирається нечасто: спочатку час постійно забирала служба, тепер – робота.
«Під час служби, коли давали коротку відпустку, я приїжджав на день-два: побачив рідних, переконався, що всі живі-здорові, і поспішав назад до хлопців на фронт. Зараз теж часу небагато, практично все воно зайняте роботою, але наскільки можна намагаюся приїжджати», – ділиться ветеран, якого нещодавно під час одного з таких приїздів запросили на зустріч з учнями Плавнинського ліцею.
Розмірковуючи про головні життєві уроки і про те, як його змінили два з половиною роки на фронті, Ліліан зазначає, що війна залишає в людині глибокий слід.
«Я постарів і внутрішньо, і десь зовні. Відбиток війни на мені залишився. Крім того, я усвідомив: хоч би якими масштабними здавалися проблеми у мирному житті, гірше за війну не може бути нічого. І ще: людина така істота, яка звикає до всього. Як би страшно і важко не було, до будь-яких умов швидко пристосовуєшся. Це лише питання часу», – каже він.
Одним із найскладніших випробувань для будь-кого на фронті залишається боротьба з природним почуттям небезпеки. Ветеран упевнений, що ключ до стійкості криється в умінні впоратися зі своїми емоціями:
«Я зрозумів, що страх існує лише усередині нас. Зовні його немає, це суто наша внутрішня емоція. Якщо її подолати, перед тобою відкриється багато можливостей. До речі, зараз читаю дуже цікаву книгу на цю тему, вона так і називається: «Йди туди, де страшно».
Незважаючи на те, що сучасний світ переповнений цифровими технологіями, Ліліан знаходить натхнення в класичному читанні, аналізуючи через призму книг та свій бойовий досвід.
«Люди почали забувати, що таке книжки. А мені, навпаки, подобається читати. Нещодавно я прочитав «33 стратегії війни» дуже відомого письменника Роберта Гріна. Цікаво спостерігати, що з XVII століття до 2024 року стратегії ведення війни не змінювалися. А зараз відбулася справжня еволюція. Якщо сторіччя тому результат битв вирішували піхота та артилерія, то зараз йде війна дронів. Це величезний технологічний стрибок. У наш час війну виграє той, хто швидше вигадає щось нове і випередить суперника технологічно», – робить висновок Ліліан.
Інтернет-видання Бессарабії
