Він служив у морській піхоті, командував загоном вогневої підтримки, а у 2023 році отримав важке поранення. Повернувшись додому, Олександр Буліч був переконаний: з другою групою інвалідності роботи в Болграді для нього не знайдеться. Але життя розпорядилося інакше.
Олександр Буліч – колишній військовий батальйону морської піхоти. Він обіймав посаду головного сержанта, командував загоном вогневої підтримки і добре знав, що таке відповідальність за людей поруч.
У 2023 році під час виконання бойового завдання отримав важке поранення. Лікарі були змушені ампутувати ногу. Після лікування та реабілітації постало питання, з яким стикається більшість ветеранів: що робити далі?
Повернувшись до Болграда Олександр не будував ілюзій.
“Я з самого початку не дуже вірив у те, що зможу знайти роботу. Друга група інвалідності дуже сильно обмежує. До того ж я не мав ніякої освіти — сьогодні я студент, навчаюся заочно. Тому думав: спочатку закінчу навчання, а потім вже якось буду рухатися вперед”, – розповідає він.
Проте чекати було не в його характері. Олександр прийняв рішення стати на облік у Центрі зайнятості – просто щоб спробувати. Без великих сподівань, але з відкритістю до будь-якої можливості.
Півроку він співпрацював із Центром зайнятості. Коли вже здавалося, що співпраця добігає кінця і результату не буде, сталося те, чого він не очікував.
“Фахівчиня центру порадила сходити в Болградську міську раду. Там потрібен був працівник. Я пішов”, — згадує Олександр.
Сьогодні Олександр Буліч працює провідним спеціалістом відділу комунальної власності та юридичного забезпечення Болградської міської ради. Простіше кажучи – займається орендою землі.
Порівнюючи службу та нову роботу Олександр відверто посміхається.
“В армії було простіше: командир сказав – всі зробили. Тут інакше – треба бігти, узгоджувати, погоджувати одне питання з кількома людьми. Більше бюрократії. Але я розумію, що це інший світ, і до нього треба адаптуватися”, – каже він. І додає: рух уперед та навчання новому – це не виклик, а можливість. Саме так він ставиться до будь-яких перешкод.
Олександр переконаний: ветеран не повинен чекати, поки хтось прийде і вирішить його проблеми.
“Якщо ти хочеш, щоб навколо щось змінювалося – ти маєш сам зробити крок назустріч. Сидіти й чекати, щоб хтось щось дав – це трохи не про мене. Чоловіку треба мати щось, заради чого вставати вранці. Коли є робота, є зарплатня, є сім’я – це вже дуже багато. Це і є сенс”, – впевнений він.
Є в Олександра й одне побажання – не для себе, а для всіх, хто пройшов війну.
“Я бачив у американських фільмах так звані ветеранські кола – місця, де люди просто зустрічаються і спілкуються між собою. Думаю, нам це теж було б дуже непогано. Бо іноді найважливіше – просто знати, що ти не один”, – каже він.
На завершення Олександр звертається до тих, хто зараз може бути на роздоріжжі.
“Не треба опускати руки. Якщо ветеран опускає руки – він втрачає сенс вставати і жити далі. Навіть якщо немає сім’ї – знайдіть іншу підтримку, знайдіть людей поруч. Треба рухатися вперед, треба посміхатися. Життя – чудова річ. Подивіться навколо: сонце світить. Все буде добре. Ми переможемо”.
Інтернет-видання Бессарабії
