Повернення українських військовослужбовців із полону – це завжди значуща подія, за якою стоять роки важких випробувань як для самих захисників, так і для їхніх близьких. 11 квітня в рамках чергового обміну на рідну землю повернувся штаб-сержант 503 окремого батальйону морської піхоти Іван Арнаут. Уродженець Ренійської громади перебував у російській неволі чотири роки: його захопили навесні 2022 року при виході з оточеного Маріуполя. Про бойовий шлях Івана, його принципове рішення залишатися вірним військовому обов’язку і про те, як родина дочекалася свого героя, в ексклюзивному інтерв’ю журналісту інтернет-видання «Махала» розповіла дружина захисника Родіка Арнаут та сам військовослужбовець.
Іван Арнаут народився 25 травня 1992 року в селі Котловина, але його дитинство та юність пройшли у Рені. Доля хлопця не була простою: його виховувала бабуся. Після школи Іван поїхав до Ізмаїла, де здобув юридичну освіту. Здавалося б, перед ним відкривалися широкі перспективи та можливість збудувати успішну кар’єру юриста, але душа Івана завжди належала армії.
«Ваня з дитинства марив службою, хоча його дідусь і дядько служили в міліції. Пам’ятаю, він розповідав, що ще у шестирічному віці на якомусь святі його спитали, ким хоче стати, коли виросте, і він упевнено відповів: «військовим». Навіть коли ми тільки почали зустрічатися, він одразу попередив: «Моє життя буде пов’язане з армією, ти маєш бути до цього готова». Він мав улюблену фразу: «Я до мозку кісток військовий». Так воно і сталося: десять років нашого спільного життя – це життя в строю, де і я, і діти почувалися частиною його служби», – розповідає Родіка.
Після строкової служби Іван недовго пропрацював юрисконсультом у приватній компанії у Рені, але події 2014 року змінили все. Коли почалася АТО, він не роздумуючи пішов добровольцем. Відслуживши рік за мобілізацією, підписав контракт. З 2014 по 2018 рік Іван служив у військовому шпиталі: спочатку у селі Кам’янка Запорізької області (колишнє Куйбишеве), потім під Маріуполем у селі Малинівка, і нарешті – у самому Маріуполі.
«На початку АТО, під час Іловайського котла, Ваня був санінструктором. Йому доводилося виконувати найважчу і найстрашнішу роботу – забирати тіла загиблих, проводити дезінфекцію», – продовжує Родіка.
Незабаром стало очевидно, що потенціал Івана набагато ширший за його поточні обов’язки. Помітивши його грамотність та вміння працювати з інформацією, командування ухвалило рішення про переведення перспективного бійця до кадрової служби.
«Тоді, 2014-го, система ведення документації ще тільки налагоджувалась, і він фактично вибудовував систему обліку особового складу. Його кар’єра стрімко розвивалася: з посади діловода у званні сержанта Іван піднявся до начальника кадрової служби та заступника командира частини. Це була капітанська посада, яку він обіймав, залишаючись у сержантському складі. 2019 року Іван перейшов до елітного підрозділу – 503-го окремого батальйону морської піхоти», – розповідає дружина.
На початок повномасштабного вторгнення сім’я Арнаут вже жила в Маріуполі. «Війна розпочалася 24 лютого 2022 року і вже наступного дня у місті були танки. Я зателефонувала Вані, спитала, що відбувається? Він сказав: «Поки що конкретно нічого не знаю, але у нас війна, і Маріуполь вже оточений», – згадує Родіка Арнаут.
У перший тиждень війни його військова частина була буквально стерта з обличчя землі російськими авіаударами. Вцілілі бійці перемістилися до міста, де точилися запеклі бої.
«Ваня був кадровиком, працював із паперами та на комп’ютері, але коли ситуація стала критичною,він взяв до рук зброю. Їх відправляли на допомогу “Азову”, який боронив місто. Подобово, із ротацією. Перед моїм від’їздом, коли формували групу добровольців для посилення позицій «азовців», із 60 осіб він зголосився першим. Чесно скажу: я в той момент була шокована його рішенням, навіть скривджена – у мене на руках троє дітей, ми в окупації, а він обирає фронт. Я спитала його: «Чому ти так вчинив?» Він відповів із властивою йому прямотою та щирістю: «Ти знала, що по-іншому я не зможу. Я не зміг би там відсиджуватися і ховатися, як щур. Якщо ти за десять років нашого спільного життя цього не зрозуміла, то я не знаю, як ще пояснювати», – згадує Родіка ці важкі дні.
21 березня жінка з дітьми змогла виїхати із Маріуполя. Іван востаннє зателефонував дружині 23 березня, коли йшов на чергове завдання.
Того дня, 23 березня, Іван із двома товаришами по службі Романом і Костянтином отримали наказ прориватися з оточеного Маріуполя у бік Торецька, де знаходився основний штаб.
«Вранці того дня він знайшов зв’язок і зателефонував мені до Запоріжжя. Сказав: «Ми виїжджаємо, чекай на дзвінок». Я чекала весь день, усю ніч, але телефон мовчав. Лише на другий день надійшла звістка: дружина Роми отримала голосове повідомлення з незнайомого облікового запису в Інстаграмі. Рома просив передати мені, що вони з Ванею та Костею у полоні і що з ними все добре. На записі було чути голоси, як допитували Ваню. А ще було чути й інші звуки, які наводили на думку, що їх, може, б’ють… Було зрозуміло, що їх затримали на першому ж блокпості. Окупанти одразу зрозуміли, що перед ними не цивільні, – військову виправку Вані сховати було неможливо», – продовжує Родіка.
Наступні чотири роки перетворилися для Родіки на боротьбу. Вона їздила до Києва на зустрічі з Кирилом Будановим та іншими представниками керівництва ГУР, брала участь у мітингах, організованих родичами військовополонених. Іван надсилав рідкісні листи з колонії, де коротко повідомляв: «Живий, усе нормально». Зі всієї їхньої групи військовополонених він повернувся останнім.
«Кожний обмін я чекала, що серед тих, хто повернувся, буде і мій чоловік. Але його не обмінювали. Я жила в постійному очікуванні, хоча це було нелегко, і знала, що цей момент все одно настане. І він настав! Новина прийшла несподівано. 11 квітня о 13:30 мені до застосунку «Дія» надійшло повідомлення: «Арнаута Івана Васильовича звільнено з полону. Вітаємо». За півгодини зателефонували з Координаційного штабу. Я не могла повірити, що це сталося, адже за ці роки надія стала дуже крихкою. Але наша донька… вона ніби відчувала. Напередодні вона сказала: «Мам, я так хочу, щоб тато був на моєму випускному із четвертого класу. Я відчуваю, що він буде вдома». І наступного дня його обміняли», – з почуттям каже Родіка.
Перший дзвінок Івана був коротким і абсолютно «військовим». Навіть після чотирьох років у ворожому полоні він не зрадив собі.
«Він звернувся до мене за формою: «Бажаю здоров’я! Штаб-сержант Арнаут Іван Васильович прибув на волю. Я в Україні!» Він залишився тим самим солдатом. Сказав, що фізичні рани загояться, а ось душу лікувати буде тяжко. Але ми зробимо для цього все можливе та неможливе. Ми чекали його чотири роки, і тепер найстрашніше позаду», – розповідає вона.
Іван Арнаут став одним із 182 українців (175 військових та 7 цивільних), яких вдалося повернути цього дня. Серед них було 25 офіцерів, за якими переговори йшли найскладніше. Наразі ренієць проходить реабілітацію. Місто Рені чекає на свого героя, який власним прикладом довів: вірність присязі та любов сім’ї здатні подолати навіть роки неволі.
Коли цей матеріал уже був готовий до публікації, автору вдалося зв’язатися із самим Іваном Арнаутом. Незважаючи на те, що він ще відновлює сили, він вважав за важливе доповнити розповідь дружини, розставивши власні акценти в цій довгій і важкій історії. І перше, про що захотів сказати захисник – це про неоціненний внесок його дружини у його життя та службу.
«Без надійного тилу, яким була моя дружина всі ці десять років, я б не досяг того, що маю. Родіка, яка в недавньому минулому теж була військовослужбовицею ЗСУ, вона теж служила у військово-мобільному госпіталі, у відділі медпостачання, була моєю надійною опорою. У моменти психологічної втоми вона давала мені сили йти далі. Вона йшла за мною скрізь. У 2015 році, бувши вагітною, вона проїхала пів України, щоби просто бути поруч. Коли наша частина змінювала дислокацію, вона їхала за мною, не лишаючи мене одного. Ми – сім’я, і це її заслуга, що ми завжди були разом», – зізнається Іван Арнаут.
Згадуючи про чотири роки неволі, Іван зазначає, що найважче довелося тим, хто потрапив у полон саме на початку повномасштабного вторгнення. Для окупантів полонені 2022 року стали мішенню для виплеску багаторічної злості, що накопичилася.
«Ті, хто брав нас у полон, були сповнені образи за роки війни, які передували 2022-му. Вони намагалися зняти з себе відповідальність за власний вибір, зроблений ще у 2014 році, та перекласти її на наші плечі. Нам казали: «Ми жили під обстрілами, а тепер прийшла Росія, і на вас чекає доля в рази гірша». Вони транслювали всю цю пропаганду про «нацистський режим» і зганяли злість на нас. Будь-який успіх ЗСУ на фронті, будь-яка вдала операція нашої армії миттєво відбивалися на нас – ворог вихлюпував на нас свою злість та ненависть», – каже воїн.
Іван зізнається, що йому ще треба звикнути до думки, що він уже на волі, на рідній землі. А його історія дає реальну надію сотням інших сімей, які продовжують чекати на своїх близьких: процес обмінів триває, і кожен, хто перебуває в полоні, обов’язково повернеться додому.
Інтернет-видання Бессарабії
