Коли людина все своє життя залишається вірною одній справі й одному місцю, це вже само по собі говорить багато про що. Катерина Семенівна Карачебан із Новосільського Ренійської громади віддала рідній школі 54 роки: викладала хімію та біологію, дванадцять із них керувала закладом, виховала не одне покоління односельців і досі згадує своїх учнів із теплотою та гордістю. Про вчительку, яка обрала своє покликання раз і назавжди, – в матеріалі журналіста інтернет-видання «Махала».
Катерина Семенівна виросла у простій сільській родині: батько Самуїл (Семен) Федорович Кейбаш працював завгоспом у сільській лікарні, мати Парасковія Федорівна там само санітаркою. У родині було троє дітей, і Катерина – найстарша. Мати пішла з життя дуже рано, не доживши й до 45-ти років. На той момент Катерина Семенівна вже сама була заміжньою і мала двох дітей, тому фактично замінила братам маму. Ця втрата, за її словами, зблизила їх на все життя.
Як відчула вона, що бути вчителем – її покликання?
«Все почалося з дитинства. Ми з однолітками грали у «вчителів» і мені це дуже подобалося. Хімія та біологія мені добре давалися в школі, любов до цих наук живе у мені всі ці роки. Дуже рада, що стільки років мала змогу ділитися своїми знаннями зі своїми учнями», – пригадувала вона в одному зі своїх інтерв’ю автору цих рядків.
Після закінчення школи вона рік пропрацювала піонервожатою в Каушанах (Молдова), де жила та працювала завучем у школі тітка, яка взяла її до себе: без стажу до інституту тоді не брали. Потім вступила на біохімічний факультет Тираспольського педінституту. Ще студенткою вийшла заміж: чоловік Іван Дмитрович, який, на жаль, вже пішов з життя, теж був родом із Новосільського, навчався в тому самому виші і все подальше життя викладав у місцевій школі математику та фізику.
«В останній рік навчання у нас із чоловіком народилася дитина, тому я перевелася на заочне відділення та повернулася до Новосільського. Відразу влаштувалася до школи. Вона займала стару, але дуже велику, з просторими класами румунську будівлю. Директором працювала Євгенія Еммануїлівна Фрумузакі – вчителька з великої літери, викладала румунську мову та літературу. У ті часи в нашій школі вона була середньою, навчалося 800 дітей — за рахунок старшокласників із сусідніх Орлівки та Плавні, де були восьмирічки. За нашої школи навіть був інтернат, моя мама у свій час працювала там кухарем. Зараз цієї старої будівлі немає: коли будували газокомпресорну станцію, її знесли, бо знадобилася та ділянка, і натомість було збудовано сучасну триповерхову школу», – продовжувала ділитися спогадами Катерина Семенівна.
У Новосільській школі-ліцеї Катерина Карачебан пропрацювала до 2014 року, коли їй виповнилося 70. Більше півстоліття, а саме 54 роки в одному закладі – цифра, яка говорить сама за себе.
За цей час через її уроки пройшло не одне покоління учнів, багато з яких пішли її стопами, стали вчителями хімії. Було й таке, що у свій час в школах Ренійського району хімію викладали майже виключно її колишні вихованці: у Лиманському – Валентина Петрівна Чавдар, в Орлівці – Віра Григорівна Неделку (яка згодом повернулася і стала її колегою в Новосільській школі), у Долинському – Олена Афанасіївна Казанаклі, у ренійській ЗОШ №4 – Олена Костянтинівна Мийня. Когось зі своїх учнів вона пам’ятає за іменами, когось – за характером чи тим, як сидів за партою. Деякі її учні стали лікарями, деякі виїхали за кордон і там теж викладають хімію.
«Мені було лише 18, коли я прийшла працювати у школу. І вже тоді я розуміла: яким би молодим ти не був, якщо в класі нема дисципліни, урок не відбувся. Учитель ніколи не повинен сидіти на уроці. Він має стояти перед класом і своїм поглядом охоплювати кожного учня. Коли стоїш – бачиш усіх. Коли сів – бачиш лише тих, хто за першими партами», – каже вона.
Катерина Карачебан обіймала посаду директора школи з 1990 по 2002 рік. Прийняла заклад якраз у момент розпаду Радянського Союзу. Нова триповерхова будівля вже стояла, але всередині – порожні стіни. Меблі, техніка, облаштування: все це треба було здобувати самотужки, в умовах коли в економіці розразилася криза. І з оснащенням нової будівлі була пов’язана одна досить показова історія.
«За договором нову будівлю належало передати нам повністю оснащеною. Але тоді, наприкінці 90-х, часи були важкими і нам довелося в нову школу перейти зі всім своїм старим скарбом. Єдине, що нова школа добре опалювалася, бо газ тоді був дешевий. І ось на базі нашого села відбувся виїзний семінар за участю керівників великих підприємств Одеської області, де головував тодішній губернатор Сергій Гриневецький. Мене як директорку школи теж запросили. Коли семінар закінчився, учасники прийшли подивитися нашу нову будівлю – нову, велику, таку гарну, але… не обладнану. Губернатор запитав мене: «Скільки вам потрібно грошей, щоб придбати все необхідне?» Я попросила тоді сто тисяч гривень і не могла позбутися при цьому відчуття, що назвала астрономічну суму. Не хотілося здатися жадібною… У їдальні ми учасників погодували, після чого відбулася нарада у вузькому колі. Губернатор дав мені ручку і листок, і сказав, вказуючи на конкретних керівників: це підприємство купить вам п’ять комп’ютерів, це – меблі в їдальню, це – меблі в актовий зал і т.д.», – згадує Катерина Семенівна.
Потім вона кілька разів на тиждень їздила до Одеси й обходила одну установу за одною.
«Я не можу вам передати, що я тоді пережила. Часи були важкі, і багато хто зустрічав мене приблизно так: «Жінко, ми своїм працівникам два місяці не виплатили зарплату, а ви просите грошей на меблі». Але я не відступала. Якщо хтось відмовляв, я телефонувала напряму Гриневецькому, і питання вирішувалося буквально за кілька годин. Щоб перевозити меблі, транспорт просила в колгоспі, і тодішній його голова Михайло Кокош ніколи мені не відмовляв – то була золота людина, царство йому небесне», – розповідає ексдиректорка.
Зрештою школа отримала комп’ютери, меблі для їдальні та актової зали. Але за два дні до серпневої педконференції 2000 року раптом з’ясувалося, що в актовій залі нема штор, а грошей – ні копійки.
«Звернулася до сільського голови Михайла Лучку, а у бюджеті теж немає коштів. Що робити? Вирішили з ним піти до підприємця Георгія Даали, який позичив 1000 гривень. Терміново купили в Ізмаїлі тюль, знайшли кравчиню, яка швидко пошила фіранки, а потім до півночі разом з колегами вішали карнизи», – згадує вона.
Катерина Семенівна Карачебан своїм прикладом доводить: до школи приходять не за посадою, а за покликанням. За 54 роки, що вона пропрацювала в рідному Новосільскому ліцеї, у неї, за власними словами, не було жодного конфлікту – ні з колегами, ні з учнями, ні з їх батьками.
«Школа – це для мене було все. Що мене підживлювало всі ці роки? Мабуть, любов до дітей і до предмета, який я викладала. Ви знаєте, я в школі не втомлювалася! Вдома, бувало, втомлювалася більше. Повністю віддаєш себе на уроці, не помічаєш, як минають ці сорок п’ять хвилин. І якби зараз представилася можливість розпочати життя спочатку, я знову обрала б ту саму професію і ту ж спеціальність», – каже Катерина Семенівна, для якої школа була не просто роботою, а великою частиною власного життя.
Фото: скріншот відео каналу «Новини Рені» та надані Новосільським ліцеєм.
Інтернет-видання Бессарабії
