Георгія Петровича Долапчи, ветерана праці, який майже пів століття віддав будівництву, добре знають у Котловині та Ренійській громаді як людину небайдужу, з активною життєвою позицією. Його знання, практичний досвід та організаторський талант залишили помітний слід у розвитку рідного села, тому його спогади — це не лише сторінки власної біографії, а й жива історія Котловини. Про свій шлях від учня столяра до прораба та про людей, які творили успіх села, Георгій Петрович розповів журналісту інтернет-видання «Махала».
Дитинство Георгія Петровича припало на важкі повоєнні роки, коли працювати починали дуже рано. Саме тоді закладалося ставлення до життя, де головними цінностями були совість і відповідальність.
«Я народився на третій день війни, 24 червня 1941 року. Але мій батько, побувавши на чужому святі, прокинувся та записав 1 липня. У 1948 році, не знаючи російською жодного слова, я почав ходити до Котловинської семирічної школи і в 1955 році закінчив. Того ж року продовжив навчання у 8-му класі в селі Етулія (Молдавія), але в листопаді, через сімейні обставини, навчання припинив. Став працювати їздовим у виноградарській бригаді колгоспу «Перемога». Щоб матеріально допомогти батькам, у недільні дні допомагав сусідові-тесляру, який майстрував дахи у селі. Навчаючись у школі, після уроків ходив збирати колоски за комбайном, прибирати виноград у колгоспі – як у Т.Г. Шевченка: «Мені тринадцятий минало. Я пас ягнята за селом», – згадує Долапчи.
Підлітки в ту пору були привчені зі шкільної лави працювати, не боялися труднощів. На канікулах працювали на польових роботах.
«Ті, хто був старший за нас, культивували за трактором рядки посівів на зчепленні з 14 культиваторів («карапачка»), за кожним керував підліток. Іншої техніки тоді не було. Так ми піднімали сільське господарство. Наше покоління було виховане в строгості та в чистоті, дотримуючись вимог моральності. Були відповідальними за свої вчинки. Сором і совість — ці почуття високо значущі, ціновані. Навіть воду з горлечка пляшки пити серед людей вважалося непристойним. Знали, що молодь — це майбутнє країни і все створювали для себе. З дитинства пізнали злидні, ціну важкої праці і звідки і як дістається смак ароматного смачного хліба», – додає він.
Відпрацювавши їздовим 2,2 роки, переоравши конем сотні гектарів виноградників, 17-річний Георгій задумався, що потрібно мати спеціальність і на початку 1958 року перейшов у будівельну бригаду учнем столяра.
«Під наглядом чудового майстра теслярських і столярних справ, мого сусіда, через три місяці нарівні з майстрами став виготовляти вікна, двері, підлоги тощо. Все майстрували вручну, не було навіть циркулярки. На громадських засадах був інструктором зі спорту, перебуваючи завжди серед молоді», – каже Долапчи.
Після служби в армії Георгій Петрович повернувся до Котловини, став працювати електриком. Колгосп «Перемога», який потім перетворився у радгосп, з 1958 по 1979 роки очолював Василь Ісакович Гурик, якого котловинці пам’ятають та поважають і досі: одна з вулиць у селі, колишня Жовтнева, носить його ім’я. Під керівництвом Гурика село почало активно розбудовуватися, і молодий будівельник опинився в центрі цих подій.
«Саме тоді я запропонував збудувати стадіон у центрі села. Для цього довелося знести два будинки та зрізати косогір. Це була моя перша справжня будова. Згодом Василь Ісакович запропонував мені створити ланку і побудувати кормоцех. Роботу я поєднував із навчанням у вечірній школі, а потім вступив на заочне до Кишинівського політеху на факультет промислово-цивільного будівництва. У 1967 році мене затвердили виконробом. Будівництва було стільки — тільки встигай постачати матеріалами, а їх не було. Особливо важко було на фермах: бездоріжжя, багнюка по коліно. Ми почали будувати дороги з бетонних плит прямо посеред ферм. Тоді ж звели зерносклад, корівники, насосну станцію на березі лиману. Побудували літній кінотеатр із великою сценою та танцмайданчиком, де по вихідних збиралося все село. Трудилися не покладаючи рук, але й відпочивати вміли. Було також розпочато будівництво Будинку культури на 600 місць і введено в дію 1973 року», – продовжує Долапчи.
Однією з найважливіших справ свого життя Георгій Петрович вважає будівництво нової школи. На початку 80-х, тоді радгосп вже очолював молодий та енергійний вчений агроном Іван Парфенович Котілєв, це питання здавалося нездійсненним через бюрократичні перепони в столиці.
«У 1982 році я поїхав у Москву у Держплан СРСР, щоб домогтися будівництва школи. Чиновник мені сказав, що таких листів у нього тисячі, а «Держплан не гумовий». Тоді я не витримав і заперечив: «Гагаузів і так мало, нас скоро в Червону книгу занесуть, а ви відмовляєте дітям у школі!» Пообіцяв, що без вирішення питання додому не повернуся. Чиновник здивувався, попросив розповісти, хто такі гагаузи. Я докладно виклав звідки вони взялися, згадав піклувальника переселенців-колоністів І.М. Інзова, про Бессарабію. «Якщо все розповіли правдиво, – сказав він, – зайдіть після обіду». Врешті я отримав дозвіл на проектування. Школу на 624 місця ми побудували всім районом за півтора року», – згадує він.
Для великого будівництва потрібні були матеріали, а саме цемент та ліс, однак, за словами Георгія Петровича, мізерні фонди не вирішували питання потреб – йому доводилося бути постачальником та шукати.
«Нам порадили де можна заготовити ліс – у Карелії. У вересні 1976 року ми з нашими робітниками поїхали туди. Там нам виділили ділянку в лісі, де ми щороку заготовляли по 1500 кубів лісу для потреб села… Так само було і з газом. Котловина стала першим газифікованим селом у Ренійському районі. Я їздив у Київ, у Харків, шукав ліміти на газ, домовлявся про місце припайки труби. Потім шукали 6,8 км спеціальних газових труб. Все це робилося на особистих контактах, на ентузіазмі. Ми навіть цегельний завод свій побудували, який давав 5 мільйонів штук цегли на рік — чудової якості, на рідкому паливі. Завдяки цьому в селі щороку будувалося по 15-20 нових будинків для людей», – розказує Долапчи.
Зараз, оглядаючись на пройдений шлях, Георгій Петрович з болем дивиться на занедбані об’єкти, які колись були гордістю сільської громади. Проте він впевнений, що головне — це люди та їхнє ставлення до праці.
«Серце кров’ю обливається, коли бачу зруйновані будівлі або розібрані системи зрошення. Ми будували це роками, вкладали душу. Я пам’ятаю часи, коли наші поля цвіли тюльпанами на 10 гектарах — краса була така, що вертольоти приземлялися помилуватися. Сьогодні ми переживаємо важкі часи, йде війна. Але я вірю, що вона закінчиться, буде мир, і люди знову будуть розвивати свою землю. Бо людське щастя — саме в мирній праці. Все, що ми побудували — це наша історія, і я радий, що зміг бути до неї причетним», – каже Георгій Петрович.
Фото: Георгій Петрович Долапчи на засіданні комісії по перейменуванню вулиць. 2021 рік. Скріншот відео каналу «Новини Рені». Фото села Котловина з архіву Махали.
Інтернет-видання Бессарабії
