Повномасштабна війна змінила життя кожного українця. Вона принесла розлуку, страх і довгі місяці невідомості. Та водночас показала, наскільки сильними можуть бути любов і віра. Десять місяців і один тиждень російського полону. Рівно рік без чоловіка вдома. Невідомість, щоденні молитви та очікування, що здавалося вічністю.
Історія жителів Болградської громади Володимира та Таїси Тимощуків — не лише про війну, а про кохання, яке вистояло перед випробуваннями, про віру, що не дозволила опустити руки та про внутрішню силу. Журналістка інтернет-видання «Махала» поспілкувалася з Таїсою Тимощук про історію їхнього кохання, про ворожий полон та випробування війни, що зробила їхню родину ще міцнішою.
Таїса та Володимир Тимощуки обидва родом з Вінниці. Саме там минули їхні юні роки, там почалася і їхня історія кохання. Володимир в основному завжди працював у комп’ютерній сфері, Таїса — у типографії та якийсь час у торгівлі.
Власне саме на друкарні майбутнє подружжя й познайомилося: він був комп’ютерщиком, вона працювала копіювальницею. Спільна робота, нічні зміни, після яких Володимир проводжав Таїсію, розмови та перші спільні побачення поступово переросли у стосунки. Спочатку пара мешкала у цивільному шлюбі, але у 2010 році офіційно одружилася. Вони мріяли про власний будинок і спокійне сімейне життя — без випробувань, однак доля склалася інакше.
«У нас стосунки завжди були хорошими. В мене чоловік дуже спокійний за характером, тому у нас завжди були добрі взаємовідносини. Один одного завжди розуміли, не було великих сварок — звичайна родина», — каже Таїса.
У 2018 році Володимир добровільно вирішив підписати свій перший контракт, переїхавши у Болградський район та вступивши до лав 88-го окремого батальйону морської піхоти 35-ої окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Остроградського. Для нього це був перший військовий досвід. Для Таїси — перший великий страх.
«Чоловік у мене патріот, що дуже любить Україну. Я не хотіла аби він йшов у військо, відмовляла його, адже у Вінниці була стабільна робота й зарплата — усе наше життя. Він прийняв для себе рішення, а мене вже поставив перед фактом. Тож спочатку я не підтримала це рішення, але згодом довелося змиритися», — пригадує жінка.
У 2020 році, коли Володимир підписав свій другий контракт, Таїса переїхала до чоловіка у село Табаки. Вона залишила звичне для себе місто, роботу, усе, що знала, та почала життя спочатку — ближче до чоловіка.
«Відстань дуже складно давалась, особливо така велика. Я думала, що чоловік тільки один контракт підпише, але коли вирішив продовжити службу мені довелося абсолютно все покинути у Вінниці і приїхати до нього. Родина на відстані — це не життя», — згадує Таїса.
24 лютого 2022 року, як і для мільйона українців, розділило життя подружжя на «до» та «після».
«Перші дні я сходила з розуму, було дуже важко. Я зараз, коли починаю загадувати, то плакати хочеться. Страшно, невідомо, що буде далі і в голові тільки думка: «а як там чоловік?», — з сумом розповідає жінка.
В той самий день молодший сержант Володимир Тимощук разом із побратимами обороняв острів Зміїний. У перші години повномасштабного вторгнення російські війська атакували острів з моря й повітря. Морпіхи двічі відбивали штурм, однак через брак боєкомплекту та повне знищення інфраструктури зв’язок із ними був втрачений.
Багаторазові спроби зв’язатися із особовим складом та дізнатися про його долю були марними. А постійні обстріли з боку бойових кораблів та авіації РФ не дозволили доправити підмогу за морськими піхотинцями.
Сили були нерівні і тому Володимир у перший же день повномасштабного вторгнення потрапив у полон разом з іншими українськими захисниками, що боронили Зміїний. Серед них було чимало воїнів з Болградського району.
«До обіду зв’язок із чоловіком ще був присутній. Саме тоді вже почали транслювати новини, що все погано. Я написала йому, але чоловік сказав не дивитися їх, бо там брешуть. А після обіду зв’язку з Вовою вже не було», — з важкістю каже Таїса.
Наступного дня президент Володимир Зеленський зробив заяву про те, що оборонці Зміїного загинули. Для багатьох родин це були години, коли земля буквально йшла з-під ніг. Вранці того дня Таїсія пішла до військової частини. Там черговий розказав жінці, що воїни живі та потрапили до полону, але у якому стані — невідомо.
«Це було щастя, коли дізналася, що він у полоні та головне живий! Бо все ж можна виправити, окрім смерті», — згадує жінка.
Тоді Таїса опинилася у чужому краї сама, без підтримки. В той період жінці допомагали триматися друзі та родина. Близькі постійно з нею спілкувалися, не даючи можливості залишитись самій і постійно телефонували.
«Віра тримала — в те, що він повернеться і все буде добре. Це теж дуже добре тримає», — продовжує Таїса.
Влітку Таїса все ж наважилася ненадовго поїхати до рідної Вінниці. Каже, залишатися постійно наодинці в чужому місті ставало дедалі важче. Та навіть перебуваючи вдома, думками вона залишалася у Болградському районі.
«Мені вже рідні казали: приїдь хоч на трошки, щоб не зійти з розуму. То я поїхала десь на два тижні, але надовго затримуватися не збиралась — думала: а раптом чоловіка завтра повернуть, а мене не буде вдома», — зізнається Таїса.
Володимир пробув у російському полоні десять місяців і один тиждень. Рівно рік його не було вдома, адже спочатку обороняв Зміїний, а після полону була реабілітація. Коли почалися обміни й перші оборонці Зміїного повернулися, безпосередньо у Таїси, а також у родинах інших військових, з’явилася надія.
«В цей період було дуже важко, кожен обмін здавався жахом, коли не повертали наших. Я навіть не можу передати ці почуття. Вже наче й мало б забутися все, однак як починаю про це говорити та згадувати, то воно вже комом в горлі стає. Це напевне вже на все життя буде», — позіхає Таїса.
За весь час, доки Володимир перебував у полоні, Таїса не отримала жодної відповіді від органів, куди б не зверталася.
«Я пам’ятаю що сльози були кожен день. Знали, що він у полоні, але в яких умовах та чи здоровий — було невідомо. Інформації ніякої не надавали: «в полоні — чекайте». Однак я зверталась усюди, де тільки знала, бачила чи могла, щоб хоч щось знати», — згадує жінка.
Звістка про обмін військовополоненими припала на вечір Нового року, як справжнє новорічне чудо. В той день відбувся черговий великий обмін — із ворожого полону повернулося 140 наших захисників. Двоє із них були побратими із 88 ОБМП: матрос Сергій Виноградов та, на той момент, старший матрос Тимощук Володимир.
Ввечері 31 грудня 2022 року Таїсі неофіційно повідомили, що Володимира звільнили з полону. А вже згодом їй подзвонили з СБУ і сказали, що її чоловік вже в Україні. Володимир мав пройти медогляд та зателефонувати дружині.
«І ці хвилини були найдовші в житті. Коли він зателефонував, то я запитала лише одне: Ти де? Я їду до тебе. Чоловік відповів, що і сам ще не знає де знаходиться, куди ж я вже зібралася. А я відповіла: там, де ти», — усміхається Таїса.
Їхня перша зустріч після полону відбулася в Нових Санжарах, куди Володимира доправили на реабілітацію. 4 січня Таїса вже була там, поруч із коханим.
«Я сама собі не могла повірити, що обіймаю його. Це були сльози радості. Ми питали один одного: “Як ти?” — питання на питання задавали. Це було велике щастя, емоції не передати словами», — згадує з усмішкою жінка.
Після завершення курсу реабілітації Володимир Тимощук майже одразу повернувся у стрій. Згодом отримав лише десять днів відпустки, після чого знову приступив до служби. Нині молодший сержант Тимощук обіймає посаду командира відділення управління мінометної батареї.
«Одразу я дуже важко прийняла його рішення продовжувати службу. Я не хотіла, щоб він повертався. Але з часом я його підтримала. Бо розумію: треба ж комусь захищати», — говорить Таїса.
2022 рік став для родини Тимощук справжнім випробуванням, яке назавжди змінило їх життя. Таїса зізнається: війна, як би це дивно не звучало, додала їхнім стосункам ще більше любові.
«Кохання у нас і так було. Але після всього пережитого його стало ще більше. З новими силами», — усміхається вона.
Сьогодні жінка має лише одне послання для тих, хто чекає своїх рідних із полону: «Я хочу сказати жінкам, які теж чекають — вірте. Обов’язково дочекаєтеся. Хлопцям там теж дуже нелегко. Треба вірити і звертатися до Бога, щоб він їм допомагав і беріг. Я просила Бога кожен день. І віра тримала».
Війна забрала в подружжя рік спільного життя. Але не змогла забрати головного — історію кохання, що вистояла перед війною, полоном і страхом. І продовжує жити — всупереч усьому.
Інтернет-видання Бессарабії
