Повномасштабна війна ще триває, але вже зараз до мирного життя поступово повертаються люди, які пройшли фронт і бойові випробування. При цьому ветерани та їхні родини стикаються з безліччю викликів: від оформлення документів і пільг до психологічної адаптації та пошуку свого місця в мирному житті. Для багатьох це шлях, який важко пройти на самоті. Саме тому так важливі організації, які готові підтримати тих, хто захищав країну, допомогти їм не загубитися в бюрократичних лабіринтах і відчути, що вони не самотні. Однією з них є громадська організація «Ветеранське серце», яка зареєстрована у місті Рені у серпні 2025 року. Про те, з чого почалася її історія, з якими проблемами стикаються ті, кого торкнулася війна, і чому так важливо скорочувати дистанцію між цивільними та ветеранами, журналісту інтернет-видання «Махала» розповіла засновниця та керівниця ГО Ірина Тимошевська.
Ірина Тимошевська – дружина діючого військовослужбовця, а також людина, яка пройшла шлях очікування родича з полону. Саме цей особистий досвід став поштовхом до створення організації.
«Історія організації розпочалася з мого власного болю та моїх безсонних ночей. У ці періоди я на власному досвіді відчула, наскільки самотніми можуть бути родини військових і ветеранів, як часто бракує інформації або людського плеча поруч. І саме з цього внутрішнього переживання, з усвідомлення потреби підтримки одне одного і народилася ідея створення організації», – розповідає вона.
Говорячи про назву організації, Ірина Юріївна пояснює її глибокий і одночасно символічний зміст.
«Ветеранське серце» – це про серце, яке поранене, але вистояло. Про серце, що не зламалося, навіть пройшовши війну, втрати, полон, очікування. Це про серця матерів, дружин, дітей, які виснажені очікуванням. І наше об’єднання – це такий живий організм, де кожне серце б’ється в унісон із болем і надією іншого», – пояснює жінка.
Керівниця ГО розповідає про тих, хто сьогодні складає команду організації.
«Це ветерани, члени їхніх родин, діючі військовослужбовці, їхні дружини, а також волонтери, з яких хотіла б назвати Олену Какаранзе. Вона дуже активна учасниця нашої організації: і маскувальні сітки плете, і збори для військових організовує. Це люди, яким не треба пояснювати, що потрібно нашим діючим військовим та ветеранам, що таке відсутність зв’язку або очікування обміну. Також серед цих людей є мама військовополоненого, який, слава Богу, уже звільнений. І ми відкриті до того, щоб у нашій команді були люди, небайдужі до проблем ветеранів і їхніх родин», – говорить Тимошевська.
На запитання про те, з якими проблемами найчастіше стикаються ветерани та їхні родини, вона називає кілька основних напрямків.
«Найчастіше – це питання оформлення пенсії. Наприклад, ветеран, особливо той, хто отримав поранення, має оформити інвалідність внаслідок війни, а відповідно й пенсію. Є питання щодо пільг для військовослужбовців та їхніх родин: як їх оформити, куди звернутися», – каже Ірина Тимошевська.
Окрему увагу вона приділяє ситуаціям, коли родини опиняються в найбільш скрутному становищі, поділившись і особистим досвідом, який яскраво ілюструє проблему.
«Виникає багато питань, коли військовий потрапляє в полон або зникає безвісти: які документи потрібні, куди подавати заяви, до яких структур звертатися. Я все це пройшла через власний досвід. І стикнулася з тим, що на початку повномасштабного вторгнення, у 2022 році, навіть компетентні органи не завжди знали, як із цим працювати. Я також зверталася до ТЦК з питанням, чи потрібно писати заяву в поліцію. Мені казали: «Ні, навіщо». Але я заздалегідь підготувалася, знайшла відповідну інформацію, які мають бути алгоритми дій, і знала, що до поліції звертатися обов’язково, що там береться ДНК-зразок, щоб у разі потреби була можливість ідентифікації, тому я не послухала поради ТЦК. Ми з мамою мого родича, який був у полоні, пішли в поліцію, написали заяву, зробили все, як потрібно. Також я зареєструвала особистий кабінет у Координаційному штабі, була на зустрічах, у тому числі онлайн в Zoom. Одного разу ми поїхали в Київ, де була зустріч з Кирилом Будановим», – розповідає вона.
За словами керівниці організації, однією з найболючіших проблем є відсутність системного підходу до допомоги.
«Повинен бути чіткий порядок дій, що робити, якщо зник військовий. Людей потрібно направляти – в багатьох випадках потрібна допомога. Наприклад, оформлення особистого кабінету через «Дію». Люди старшого віку самі цього не зроблять. Саме тому потрібні фахівці супроводу ветеранів, бюро правової допомоги. Звичайно, «Ветеранське серце» не намагається замінити собою спеціалізовані служби, а радше виконує роль навігатора для тих, хто потребує допомоги. Якщо люди звертаються з конкретними питаннями, я направляю їх до цих фахівців, які точно можуть допомогти. Так, в нас налагоджена співпраця з фахівцем супроводу ветеранів, бюро правової допомоги, відділом соціального захисту населення. Тому, наприклад, якщо люди звертаються з якимись конкретними питаннями, то я їх направляю до цих фахівців, які точно зможуть допомогти в тих чи інших питаннях. Тобто наша задача – направляти», – зазначає Ірина Тимошевська.
Наша розмова торкається і болючих системних проблем, з якими стикаються ветерани, які повернулися у мирне життя.
«Наприклад, військовий отримав поранення. Кілька місяців йому виплачують зарплату, а потім виводять позаштат, якщо лікування затягується. І людині платять 700–800 гривень. Як на ці кошти жити, якщо вона ще лікується? А коли він оформлював пенсію, йому зарахували цей період з мінімальними виплатами, і це вплинуло на розмір пенсії. Людина воювала, могла втратити життя, але вижила з пораненням і тепер не може отримати достойну пенсію. Це дуже боляче і дуже несправедливо», – обурюється Ірина Тимошевська.
Ірина Юріївна говорить про те, що є однією з найгостріших потреб організації.
«Нам дуже потрібен психолог, однак, на жаль, поки що організації не вдалося залучити до команди кваліфікованого фахівця з психології. Я проходжу курси, вчуся комунікації, наданню психологічної підтримки, але освіти психолога в мене немає. Якби в нашій команді був психолог, ми були б дуже раді, однак це може бути тільки волонтерська робота. Я розумію, що будь-яка праця має бути оплаченою, а в нас такої можливості немає. Тому сподіваємося, що з часом, коли організація зміцніє, кошти знайдуться, можливо, через грантові проєкти», – пояснює вона.
Далі наша розмова переходить до теми, про яку часто не говорять вголос – до того розриву, який існує між цивільними та тими, кого торкнулася війна.
«Війна створює прірву в досвіді. Мені, як дружині військового, іноді важко підібрати слова у розмові з людьми, яких війна не торкнулася так близько. Мене можуть запитати: «Ну що, твій чоловік додому збирається?» або «А що він каже, коли війна закінчиться?» Я розумію, що ці люди просто відірвані від теми війни. Хто сьогодні знає, коли вона закінчиться? І якщо чоловік діючий військовий, він не може просто піти зі служби. Ще я бачу останнім часом таку тенденцію: якщо на початку війни мене питали, як твій чоловік, чи потрібна допомога, то зараз питають усе рідше. Допомогу майже ніхто не пропонує, окрім близьких знайомих», – констатує Ірина Тимошевська.
Вона наводить приклад, який красномовно ілюструє цю тенденцію:
«У нас є волонтерка, яка організовує збори. Вона нещодавно зробила розіграш прапора для збору коштів. Через декілька днів я задонатила 100 гривень і отримала номер 1. Я зрозуміла, що я перша учасниця. За весь час розіграшу, який тривав декілька тижнів, було лише чотири номерки, два з них – мої. Ось такий показник. Зазвичай донатять волонтери або родини військових. Є, звісно, небайдужі люди, але їх небагато».
Водночас керівниця ГО переконана, що ця прірва в досвіді не є нездоланною.
«Ми хочемо це робити через діалог, спільні заходи. Пояснювати цивільним, як спілкуватися з ветеранами та їхніми родинами, як долучатися до допомоги. Ще я хочу сказати, що зараз ми спільно з представниками інших громадських організацій та активістами займаємося питанням впровадження в громаді культури вшанування загиблих героїв: проводяться акції, щоранку о 9:00 небайдужі мешканці виходять з прапорами», – каже Ірина Юріївна.
Варто зазначити, що Ірина Тимошевська поєднує громадську роботу з посадою головного спеціаліста відділу культури, туризму, молоді та спорту Ренійської міської ради. Попри зайнятість, вона знаходить час і сили для того, щоб підтримувати ветеранів та їхні родини, розуміючи, наскільки це важливо.
«Дуже складно працювати з людським болем і не вигоріти самій. Однак я хочу зробити щось суспільно корисне. Навіть якщо ми допоможемо небагатьом людям, для мене це буде дуже важливо», – каже вона.
Розповідаючи про плани розвитку організації, вона підкреслює важливі цілі, які стоять перед ГО.
«Ми хочемо розширювати контакти, посилювати присутність у громаді і створити ветеранський хаб. Нам потрібен простір для зустрічей ветеранів і їхніх родин, місце, де можна зібратися, пограти в настільні ігри, поговорити, випити кави. Іноді просто потрібно побути серед тих, хто тебе розуміє».
Наприкінці розмови Ірина Тимошевська ділиться тим, яким вона бачить майбутнє сприйняття організації, що вона хотіла б, щоб через роки ренійці зрозуміли про «Ветеранське серце».
«Для мене важливо, щоб через роки всім було зрозуміло, що наша організація створена з любові, болю і відповідальності. Щоб у громаді були умови для повернення ветеранів. Люди не знають, як із ними комунікувати, як поводитися. На жаль, у тих, хто пройшов через війну, бувають випадки ПТСР, депресивні, тривожні розлади. Потрібно вчитися працювати з цим вже зараз. Медичні працівники, представники сфери послуг мають бути травмоінформованими. В громаді потрібно створювати безбар’єрний простір, бо серед ветеранів багато людей з інвалідністю», – наголошує вона.
А до тих ветеранів та їхніх родин, які ще вагаються звернутися по допомогу, Ірина Юріївна звертається з особливими словами.
«Ми відкриті, ми готові підтримати. Просити про допомогу – це не слабкість. Це крок до життя після війни. Ми разом із фахівцями будемо намагатися допомогти всім, чим зможемо», – каже вона.
Фото надані Іриною Тимошевською.
Інтернет-видання Бессарабії
