Ренійська громада – це маленька точка на крайньому південному заході України, яка поки що не до кінця розкрила свій туристичний потенціал. Але тут є на що подивитися: сім сіл зберігають пам’ять про багато історичних періодів. Їхні пам’ятки – у короткому огляді від бібліотекаря Ренійської публічної бібліотеки, в минулому спеціаліста з охорони пам’яток та культурної спадщини Володимира Нікули для інтернет-видання «Махала».
Орлівка: Кам’яна гора та скарби епохи Македонського
Починаємо нашу віртуальну подорож з Орлівки, стара назва – Картал. Це одне із найстаріших сіл громади, і Володимир Ілліч одразу звертає увагу на цікавий історичний факт.
«Офіційна дата його заснування – 1812, але є документ, Турецький фіскальний реєстр, який датується 1645 роком, де згадується Картал. Там же фігурують Рені, який тоді називався Томарово, або Тімарагад, або Тімарабад, а також Плавні (тоді Барта) та Новосільське (тоді Єнікьой)», – розповідає він.
Орлівка славиться археологічними знахідками. Тут було знайдено скарб із талерами часів Олександра Македонського. На Кам’яній горі проводилися розкопки, результати яких підтверджують давню історію цих місць.
Колись у селі працював еко-парк «Картал» із водяними буйволами, але зараз його вже немає, хоча сам ландшафт зберігся. Зате є інші визначні пам’ятки, які точно варто побачити. У селі зберігся пам’ятник загиблим у Першій світовій війні, який свого часу відреставрували. Є пам’ятник прикордоннику із собакою. А одна з головних візитівок Орлівки – скульптурна композиція «Свята Трійця».
«Вона перебуває на в’їзді до села з боку Рені. Це подарунок Орлівці відомого у Молдові художника Тудора Ботіна, уродженця цього села. Він розробив її проект і власним коштом оплатив її виготовлення», – говорить Нікула.
«Щороку 25 грудня в Орлівці в рамках святкування Різдва проводиться старовинний обряд «Мошу», який є не лише історичним, а й культурним надбанням цього села. Традиційно на це свято приїжджає багато гостей, включаючи фахівців у галузі історії, етнографії та краєзнавства», – зазначає Володимир Ілліч.
У сусідньому Нагірному, яке раніше називалося Карагач, є пам’ятник, пов’язаний із десантною операцією часів Другої світової війни.
«1944 року біля Котловини висадилися десантники, а нерівний бій вони прийняли на північній стороні села Карагач. Там був встановлений їм перший пам’ятник. 1951 року їх останки перепоховали в Рені, у парку Перемоги, де теж поставили пам’ятник, додавши до нього 1975 року стелу з прізвищами загиблих – так у міському парку з’явився меморіальний комплекс «Ніхто не забутий, ніщо не забуте». У самому Нагірному пам’ятник десантникам стоїть біля будівлі старостата (колишньої сільської ради). Зазначу, що пам’ятники їм є лише у трьох населених пунктах нашої громади; у Нагірному, Рені та Котловині», – продовжує Володимир Нікула.
Але, мабуть, найцікавіша пам’ятка Нагірного – це земляний вал, свідок давньої історії.
«Багато хто напевно чув історії про Троянові вали. Вони були межами Римської імперії, які сягали Бессарабії. Є нижній Троянов вал, який проходить через наші місця, і верхній, у Молдові – від Леова до Бендер. А наш іде від Вадул-луй-Ісак (Молдова), з берега Прута, через Вулканешти, Болград. Ми навіть, коли їдемо до Одеси, проїжджаємо нею недалеко від Татарбунар… Ці стародавні вали колись мали висоту близько 12 метрів, ширина теж була величезна. А маленькі вали, як у Нагірному, служили оборонними спорудами, що є невеликими відрогами. Такий відріг зберігся між Орлівкою та Нагірним, де були розплідники рибколгоспу імені Шмідта. Він тягнеться майже як дорога – від Орлівки до Нагірного», – пояснює Володимир Ілліч.
Наступна зупинка – Котловина, стара назва Болбока. І тут увагу одразу привертає Свято-Успенська церква.
«Це єдиний храм у нашій громаді, який довго будувався. І єдиний у нас, який має стільки куполів. Якщо в інших селах і місті церкви мають один або два куполи, то в улоговинському храмі їх шість – чотири маленькі та два великі», – зазначає краєзнавець.
Храм, за його словами, був побудований за планом відомого архітектора Бессарабії Купчі, тому отримав статус пам’ятника архітектури обласного значення.
«Його почали будувати 1914 року, потім через революцію 1917 року будівництво зупинилося. Його відновили у 1930-ті роки за румунів. 1938-го будівництво було завершено і храм освятили. Церква у Котловині – чи не єдина у Ренійської громаді, яка збереглася за радянських часів. У 1980-ті роки в Долинському та Лиманському храми підірвали, влада планувала підірвати і котловинський, але люди його відстояли, хоча аж до початку 90-х років він перебував у запустінні, а потім його відреставрували», – продовжує Володимир Ілліч.
Неподалік церкви, на сільському цвинтарі, є ще одна важлива пам’ятка – жертвам голодомору 1946-1947 років.
«Згідно з наявними даними, у Котловині тоді загинуло більше половини населення», – зазначає Володимир Ілліч.
Далі вирушаємо до Плавні, яке колись мало назву Барта. Це село, як і Котловина, розташоване на березі озера Ялпуг, але тут природа створила щось надзвичайне.
«Найвизначніше, що можна побачити у цьому селі – це піраміди на високому березі озера. Вони утворилися від природних явищ, ерозії ґрунту. Дуже й дуже давно тут були ліси, йшли добрі дощі. Коли берег обривистий, високий, а озеро велике, маленькі струмки розмивають землю і утворюються такі форми. Ці природні піраміди знаходяться між Плавні та Котловиною, на північній стороні Плавні, прямо на березі озера. Це унікальне природне явище, яке зустрічається рідко», – пояснює Володимир Нікула.
Але не лише природними пам’ятками славляться Плавні. Як розповідає Володимир Нікула, у селі є й архітектурна пам’ятка.
«У Плавні є Свято-Михайлівська церква, старовинна, 1883 року побудови. Колись у ній створили музей села, тож церкву було зареєстровано. Наразі музей в окремій будівлі, а церква має статус пам’ятника архітектури обласного значення», – додає він.
Наступний пункт призначення – Новосільське, або Сату-Ноу. Тут є цікава визначна пам’ятка, про яку розповідає Володимир Нікула.
«У центрі села знаходиться пам’ятник Святому Миколаю – його встановлено на тому ж постаменті, де колись стояв пам’ятник Леніну. Це своєрідний символ трансформації епох та духовного відродження села», – зазначає мій співрозмовник.
Історична пам’ять Новосільського багатогранна – село дбайливо зберігає свідчення різних періодів своєї багатої історії.
«Є пам’ятник загиблим у Першій світовій війні – такі, крім Новосільського, є ще у двох селах, Орлівці та Плавні. У Новосільському він знаходиться неподалік Будинку культури. Тут же, в центрі села розташована Свято-Миколаївська церква, освячена 1810 року, яка могла не зберегтися до наших днів: за радянських часів її теж хотіли підірвати», – додає Володимир Ілліч.
Одне з найцікавіших місць у Новосільському – це пам’ятник переправі через Дунай часів однієї з російсько-турецьких воєн, що знаходиться за селом.
«Переправа була неподалік села. Вона працювала як трикутник – коли йде течія, треба її долати. Судна виходили з Ісакчі і за течією виходили у потрібне місце. Найвужча ділянка Дунаю в Ренійській громаді, де зараз сучасна переправа, – це між Орлівкою та Ісакчею», – каже він.
І тут Володимир Ілліч ділиться інформацією, яка, напевно, мало кому відома.
«Від риборозсадника Орлівки, де були маленькі озера-розплідники, під дорогою знаходиться Велика Римська дорога. Вона й досі існує і виходить до переправи. Цій переправі понад дві тисячі років! До неї завжди приходили від Кам’яної гори, де була фортеця».
Перемістимося до Долинського, стара назва якого – Анадол. І тут також є своя історична сенсація.
«23 січня 1895 року на території села було знайдено скарб давньогрецьких золотих монет – статирів 2-4 століть до нашої ери. Уявіть собі: близько 1200 екземплярів! Однак скарб розійшовся по різних місцях: зараз монети зберігаються в Ермітажі в Санкт-Петербурзі, Одеському археологічному музеї, Нью-Йоркському музеї та приватних колекціях», – розповідає Володимир Ілліч.
Мій співрозмовник також розповів, що, за чутками, пам’ятник Сталіну, який стояв у парку Перемоги у Рені та у 1950-ті роки був демонтований, нібито закопали у піщаному кар’єрі у Долинському. «Чи є в цьому правда – сказати складно, але легенда живе», – зазначає він, додавши, що після Сталіна там було встановлено пам’ятник Леніну, а вже в наші часи на цей постамент встановили бюст Тараса Шевченка.
Ще одна визначна пам’ятка села – Свято-Георгіївська церква, яка була підірвана у 1982 році, а потім відновлена з нуля на старому місці завдяки допомозі меценатів.
До слова, Долинське – єдине село в Ренійській громаді, яке не розташоване на водоймі. Але так було не завжди.
«Коли їдете до Долинського об’їзною дорогою, подивіться на плакучі верби перед мостом. З лівого боку, де зазвичай пасуться вівці, посередині знаходиться мул. Тут колись було озеро Кецелу Марє. Воно зникло, коли після війни збудували станцію «Наливна» та закрили гирло – з’єднання між озером Кагул та цим озером», – розповідає Нікула.
Останній пункт нашої віртуальної подорожі – Лиманське, стара назва – Фрєкецей, яке відоме своїми рибальськими традиціями.
«У цьому селі на березі озера Кагул знаходиться рибальський хрест. Його встановили як оберіг для рибалок. Є в селі та церква – Свято-Троїцька. У 1980-ті роки її висадили в повітря, а потім відновили з нуля завдяки спонсорам, і вона на сьогодні єдина дерев’яна церква в Ренійській громаді», – зазначає краєзнавець.
На завершення він згадав про головне природне багатство Ренійської громади.
«Найбільше надбання – це наші озера. Ніде в Бессарабії немає стільки озер, як у нас. 49% території колишнього Ренійського району становлять водні ресурси», – наголошує Володимир Ілліч.
Фото: Володимир Нікула, Ренійська публічна бібліотека та з відкритих джерел. Головне фото: glavcom.ua
Інтернет-видання Бессарабії
