Жителька Болградського району Жанна Пундева народилася в селі Баннівка. Сьогодні вона обіймає посаду Директорки Баннівського Будинку культури Василівської сільської ради. Жінка зізнається, що для неї це не просто робота — це служіння своїй землі, людям і традиціям. Її творчість — це поєднання українського й болгарського мелосу, глибока повага до народних коренів і висока виконавська майстерність. Про шлях від мрії до покликання, силу пісні та місію зберігати традиції — в інтерв’ю інтернет-видання “Махала”.

Як почалася Ваша історія у світі культури? Чи пам’ятаєте свої перші виступи або моменти, коли відчули поклик до сцени?

Я з дитинства хотіла бути артисткою, але після закінчення Кам’янської середньої школи Ізмаїльського району (на той момент у селі Баннівка була восьмирічна школа) я обрала професію лікаря. З першої спроби мені не вдалося поступити на навчання до Одеського національного медичного університету і я залишилася в селі готуватися до вступу наступного року.

На той час у Будинку культури була вакантна ставка, і я, щоб не гаяти часу, влаштувалася туди на роботу. На той момент директоркою була Ніна Георгіївна Стоєва, яка вмовляла мене вступити до Інституту культури, переконуючи, що саме там моє місце та покликання. Але через рік я все-таки вступила до медіну. Щоправда, провчилася там усього два роки, вийшла заміж і більше туди не повернулася — так склалися обставини. Трохи пізніше я все-таки вступила до Київського національного університету культури і мистецтв на відмінно склавши вступні іспити. Але вже на той момент без цієї професії я не уявляла свого життя!

Навчання у КНУКіМ — що воно Вам дало як професіоналу й творчій людині?

Навчання у Києві — це студенти з усіх регіонів України, багато хто, як і я, вже мав досвід роботи в культурі. Це цікаве спілкування, студентські тематичні вечірки, обмін досвідом, цікаві викладачі, високий рівень викладання, нові форми роботи.

Багато років ви працювали у районному Будинку культури, пізніше — у «Центрі культури та дозвілля» Болградської міської ради. Як це вплинуло на Ваш подальший розвиток?

Ну, перш за все, це дисципліна. Інший, несхожий на сільський, ритм життя та роботи. Обкатка, навантаження, перевірка на міцність, нові знання, розуміння свого місця та застосування своїх здібностей, досвіду роботи, вміння комунікувати з людьми. Ця робота принесла мені нові знайомства, обмін досвідом, прищепила відповідальність, радість і гордість від подолання труднощів, навчила взаємопідтримці з колегами.

Ви народилися і нині працюєте в одному й тому ж селі. Як це — творити культуру серед людей, які знають Вас з дитинства?

Тому я із задоволенням щодня їжджу з Болграда на роботу до села Баннівка, зустрічаючи дорогою привітні й добрі обличчя односельців, які радіють мені. І я жодного разу не пошкодувала, що в свій час прийняла таке рішення.

Сьогодні гордість села Баннівка — народний хоровий колектив «Българска роза». Сьогодні Ви є його керівницею. Як він народився і в чому головна ідея його творчості?

Народний хоровий колектив «Българска роза» був заснований у 1988 році. У колективі — 14 учасників: учителі середньої школи, працівники адміністративного апарату, домогосподарки, підприємці, молодь.

Головна ідея створення колективу — розвиток творчих здібностей учасників, їхній особистісний ріст, емоційне та духовне збагачення. Це досягається через розвиток вокального слуху, техніки співу, музичності та сценічної культури, а також формування почуття єдності й можливостей для творчого спілкування.

Що входить до репертуару колективу? Чи практикуєте Ви культурний обмін з іншими регіонами?

У репертуарі колективу — народні болгарські та українські пісні, вокально-драматичні й вокально-хореографічні композиції, народні обряди. Завдяки ретельно підібраному пісенному матеріалу та вмінню створити в колективі творчу атмосферу народний хоровий колектив «Българска роза» має власне обличчя, є впізнаваним і улюбленим. Він став візитівкою не лише села Баннівка, а й Болградського району в Україні та за кордоном.

Колектив став сполучною ланкою розвитку міжнаціональних зв’язків. В нас з’явилися теплі та плідні стосунки із Черкаською обласною державною адміністрацією. Це обмін культурним досвідом і неоціненна підтримка, важлива як для Будинку культури, так і для села загалом.

Окрім цього колектив «Българска роза» щорічно виїжджає з концертними програмами до Республіки Болгарія, міста Одеси, бере активну участь у заходах, організованих Василівською громадою. Особлива увага приділяється сценічним костюмам, манері виконання та сценічній культурі.

У чому, на Вашу думку, сила народної пісні — і як вона здатна об’єднувати людей різних поколінь?

Сила народної пісні — у її здатності зберігати культурну ідентичність, передаючи крізь століття історичну пам’ять, емоції та духовні цінності народу. Вона є живим літописом, що поєднує покоління, розповідаючи про кохання, боротьбу, радощі життя та національну історію. Крім того, народні пісні мають унікальну енергетику і можуть слугувати основою для сучасних музичних напрямів, об’єднуючи людей різних культур.

Ви активно популяризуєте народне мистецтво. Що для Вас означає бути хранителькою культури та мистецтва у сучасному світі?

Місцевий фольклор, народні традиції Бессарабії — це моя любов, пристрасть і стихія. Наближається народне свято, а в мене вже, незалежно від моєї волі, з’являються образи, картинки, нестандартні рішення та підходи до створення сценаріїв. Я бачу нові обличчя, нові образи, які можуть освіжити та збагатити той чи інший епізод або дію.

Починається одержимий пошук в інтернеті, перечитується величезна кількість літератури, аби знайти потрібну пропозицію чи фразу, яка стане ключовою точкою відліку для моєї свідомості. Зачепившись за неї, мозок сам починає будувати кістяк майбутнього дійства.

І найголовніше — мої колеги запалюються цією ідеєю. Починається приємне «божевілля», коли всі, зрозумівши своє завдання, починають творити кожен у своєму напрямі — з іскоркою, з вогником, відповідально та натхненно.

Без людей, які мене оточують, нічого б не вийшло. Усе, що ми маємо, — це результат командної, злагодженої роботи. Випадкових людей у нас немає. Кожен співробітник, окрім здібностей у культурі, наділений і багатьма іншими талантами.

Наприклад, технічний персонал — це дві прекрасні жінки, які вміють кроїти й шити на швейній машинці (до речі, їх у нас дві). Пошити костюми для театральних вистав, пояси, навушти для болгарських костюмів, зробити чи відремонтувати віночки, щось підлатати або переробити — це справа їхніх золотих рук.

У нас дуже гарний і затишний Будинок культури. Щороку ми намагаємося щось упорядкувати, доповнити або змінити: оновлюємо інтер’єри робочих кабінетів і технічних приміщень. Цього року власними силами перефарбували підлогу та оновили двері. В усіх кабінетах — живі квіти, пальми, чисто й красиво.

Ми активно ведемо сторінку нашого Будинку культури у Фейсбуці. Розповідаємо про наші проєкти, про наших земляків та плани на майбутнє.

Не можу не сказати слів подяки й нашим односельцям. Коли два з половиною роки тому я розпочала роботу в Баннівському Будинку культури, ми звернулися з проханням приносити старовинні предмети інтер’єру, одяг, домоткані вироби.

Якби ви тільки знали, наскільки поповнилася наша колекція! Навіть із прилеглих сіл нам почали передавати рушники, скатертини, нижні ризи. А ще — старовинну ексклюзивну скриню, яку привезли з Ізмаїльського району.

Дякую вам, дорогі наші люди! Ваша підтримка й любов для нас безцінні.

Які тенденції розвитку Ви обрали? Над якими ідеями та проєктами працюєте зараз? Що вже вдалося реалізувати?

Сьогодні непросто вибудувати й дотримуватися єдиної чіткої лінії та стратегії роботи. Все впирається у фінансові можливості та катастрофічний відтік людей за кордон, у більш безпечні місця. Звісно, це торкнулося і нашого села, і учасників аматорських колективів Будинку культури.

Але ми вдячні тим, хто залишився і сьогодні поряд із нами. Саме з цими людьми ми продовжуємо працювати, творити світле, добре, вічне, щоб залишити по собі шлейф аромату музики, пісні й танцю тим, хто прийде після нас…

Як Ви бачите розвиток культури у майбутньому?

Сьогодні Україна переживає найважчі часи війни, коли стираються з лиця землі міста, гинуть люди. Культура кардинально змінила свій напрям. Як ніколи раніше зріс патріотизм населення, відповідно й репертуар творчих колективів гармонійно збагатився та зазвучав в унісон із усією країною.

Але це не означає, що ми припинили те, чим займалися раніше. Так само ми продовжуємо проводити народні свята, обряди, різноманітні заходи.

Вже четвертий рік Міністерство культури та вся культурна спільнота, як і всі українці, постають перед величезними викликами. Попри війну мистецька й культурна діяльність не зупинилася, а навпаки — відновилася й набула нової масштабності.

Ми впевнені, що під час повномасштабної війни всі відчули: культура — це справжній другий фронт. Неможливо призупинити або скасувати роботу у сфері культури, інакше ми назавжди втратимо ту дорогоцінну нитку творчості, яка об’єднує людей.

Робота з людьми — це ліки від душевних ран. Тому наше спільне завдання — полегшувати страждання людей, дарувати їм хоча б трішки позитивних емоцій, допомагати вірити в Перемогу та у відродження України. З вдячністю за мужність, стійкість, єдність і підтримку ми навіть у найскладніші часи зберігаємо культуру нашого краю — те, що передавалося і передається з покоління в покоління.

Фото з особистого архіву Жанни Пундєвої та зі сторінці Будинку культури у Facebook