Кожну третю суботу листопада в Україні вшановують пам’ять жертв Голодоморів. Село Дельжилер Білгород-Дністровського району — одне з тих, що постраждали від трагедії 1946–1947 років. З приблизно 4 тисяч жителів вижило лише 2,5. Майже повністю голод винищив і хутір Кирган, заснований дельжилерцями на початку ХХ століття за кілька кілометрів на північ від села, у напрямку Арциза. Шість років тому небайдужий мешканець Дельжилер Василь Стоянов ініціював встановлення пам’ятника жертвам цих подій. Саме він нагадав про ціну людського життя і про те, наскільки важливо зберігати історичну пам’ять. Журналістка інтернет-видання «Махала» поспілкувалася з активістом, аби дізнатися, що спонукало його розпочати цю справу та чому через довгі десятиліття після трагедії, так важливо повертатися до цих болючих сторінок нашої історії.
Василь Іванович Стоянов народився в селі Дельжилер у 1954 році. Про Голодомор 1946–1947 років, який забрав життя понад півтори тисячі місцевих жителів, він уперше почув від своїх бабусі й дідуся — очевидців тих подій. Їхні розповіді врізалися у свідомість і торкнулися його дитячого серця.
«Для мене, завжди ситого, було дивно чути, що люди помирали від голоду. Особливо мене вразили історії про те, як моя мати ловила ховрахів та птахів з яких готувала їжу. Але найбільшим шоком стала розповідь про акт канібалізму здійсненого з боку мешканця нашого села, який зарізав свого сина й з’їв його», — згадує пан Василь.
Родина Стоянових вижила завдяки передбачливості бабусі. Вона ще в 1945 році, коли рік видався надзвичайно посушливим, передчула голод. Її побоювання зросли восени, коли після неврожаю по селу стали ходити так звані «яструбки» й забирати зерно: спочатку у «куркулів», а потім і у всіх інших.
«Першим кроком до виживання було те, що всі члени родини почали харчуватися окремо — кожен мав сам відповідати за свої запаси. Мій дядько отримав роботу сторожа на зерновому складі, куди спочатку звозили зерно відібране у людей. Він щоразу потай приносив додому потроху зерна схованого у штанях, яке потім обмінював на інші продукти», — розповідає активіст.
Його бабуся збирала й сушила квіти акації, а також запасалася “кускучем”. Цей коренеплід, що ріс глибоко під землею та давав щедрі врожаї, врятував життя багатьом мешканцям Бессарабії під час голоду. Дідусь разом з бабусею суворо контролювали споживання їжі у родині, намагаючись розтягнути запаси якомога на довше.
За спогадами переданими Василю Івановичу його предками, багато селян ходили полями й шукали нори польових мишей, де знаходили приховане зерно. Через це в Дельжилері спалахнула епідемія туляремії — небезпечної хвороби, яка передається від гризунів людині і від якої також загинуло чимало людей.
У радянські роки тема Голодомору була забороненою. Про це не говорили на вулиці й не згадували в школі. Родина ділилася спогадами пошепки, постійно озираючись.
«Мені було незрозуміло, чому, коли ми з мамою проходили повз кладовище, вона тихо шепотіла: «Ось тут поховані померлі від голоду», вказуючи на велику яму. Дитиною я не усвідомлював, чого боялися дорослі. Ще більш дивним було те, що на цьому місці не було жодного пам’ятника, хоча навколо стояли надгробки інших поховань», — згадує Василь Стоянов.
На жаль, досі є люди, які вважають, що масова смертність була наслідком лише неврожаю. Василь Іванович переконаний, що це результат радянської пропаганди, яка й досі не викорінена. І саме тому тема Голодомору в Бессарабії потребує значно більшої уваги. Він вважає, що трагедія 1946–1947 років не менш жахлива, ніж Голодомор 1932–1933 років, адже також була прямим наслідком політики Сталіна та примусового вилучення зерна.
У 1969 році Василь Стоянов виїхав із села. Через навчання, службу та багаторічну роботу начальником зміни реакторного цеху на Рівненській АЕС він рідко приїздив додому. Сьогодні він шкодує, що втрачено ціле покоління людей, у яких можна було б дізнатися про пережите.
«Я знав, що троє наших близьких родичів загинули від голоду. Але тривалий час я не мав можливості дізнатися більше про трагедії в інших сім’ях. Лише після п’ятдесяти, в 2004 році, коли вийшов на пенсію і повернувся в Дельжилер, я почав збирати усні свідчення. Та, на жаль, багато часу було втрачено», — додає він.
Саме після виходу на пенсію Василь Іванович зміг здійснити свою мрію і відновити історичну справедливість — встановити на місцевому кладовищі пам’ятник жертвам Голодомору 1946–1947 років та сталінських репресій. Почати роботу над меморіалом його надихнули процеси декомунізації в Україні розпочаті у 2015 році, які відкрили можливість чесно говорити про злочини радянської влади.
У 2019 році відбулося урочисте відкриття пам’ятника. На заході були присутні старожили та найстарший мешканець Дельжилер — 98-річний Узун Іван Ілліч, який найпалкіше з усіх підтримував ініціативу пана Василя.
«Зима 1946–1947 років була надзвичайно морозною та сніжною. А навесні, коли сніг зійшов, по всьому селу оголилися тіла померлих. Їх збирали на возах й ховали у спільній великій ямі. Ми вважали, що буде найбільш доцільно встановити пам’ятник саме біля цього місця, адже це була найбільша братська могила того часу», — розповідає активіст.
За його словами, противників встановлення пам’ятника в селі було чимало. Багато хто й далі захищав радянську владу, а страх говорити про Голодомор був відчутний навіть під час відкриття монумента.
«Тоді я закликав старожилів: «Сьогодні держава дозволяє говорити про закатованих голодом вголос — тож не мовчіть!». Було багато труднощів, особливо з коштами, але ми змогли втілити задум», — говорить Василь Стоянов.
Проєкт став можливим завдяки підтримці його однодумців, фінансовій допомозі місцевих жителів та не байдужих мешканців Бессараюії і сприянню органів влади. Пам’ятник був спроєктований самим Василем Стояновим та виготовлений у Житомирі, а завершення робіт відсвяткували за болгарською традицією — із курбаном.
На думку активіста, питання Голодомору в Бессарабії довго лишалося поза увагою держави, бо регіон вважали периферійним і малозначним для українських істориків. Лише останніми роками ситуація почала змінюватися, особливо після початку повномасштабного вторгнення.
«Після незалежності найбільше говорили про Голодомор 1932–1933 років і саме його домагалися визнати геноцидом на міжнародному рівні. Але я вважаю, що потрібно було говорити і про трагедію 1946–1947 років, яка теж віднесла життя значної кількості українців», — підкреслює пан Василь.
Він переконаний, що культура меморіалізації Голодомору в Бессарабії все ще дуже слабка. Пам’ятників, присвячених цим подіям, майже немає, хоча загиблі були у кожному населеному пункті. Сьогодні і державі, і суспільству є над чим задуматися. На думку активіста Дельжилер має стати прикладом для всіх. Подібні пам’ятники мають бути встановлені в усіх селах і містах, як нагадування про минуле та застереження для майбутніх поколінь.
Фото з особистого архіву Василя Стоянова.
Інтернет-видання Бессарабії
