Його картини – це не просто зображення. Вони сповнені болю, віри й любові до України. Художник Іван Волошин, уродженець Бессарабії та належить до тих митців, для яких мистецтво – це спосіб осмислення часу, у якому ми живемо. У своїх полотнах він поєднує традиції академічного живопису з глибоким емоційним змістом, створюючи образи, що промовляють до серця кожного глядача. Журналістка інтернет-видання «Махала» поспілкувалася з митцем, аби дізнатися більше про його творчий шлях.
Іван Волошин народився в селі Вигін неподалік від Білгорода-Дністровського. А у самому Білгород-Дністровському він мешкав під час навчання у старших класах школи. Саме тоді протягом року юнак мав можливість відвідувати безкоштовно місцеву художню школу, де його наставником став Володимир Дмитрович Федьків. Викладач заклав в Іванові ґрунтовну академічну базу.
Нині митець із теплотою згадує свого вчителя, якого сьогодні вже немає серед живих: «Володимир Дмитрович став для мене передусім великим другом, а вже потім — учителем».
Розповідаючи про дитинство, проведене у рідній Бессарабії, художник говорить, що ті роки були досить непростими.
«У моєї матері було п’ятеро дітей. Вона виховувала нас одна, без батька. Їй допомагала лише бабуся. Було складно, але я завжди згадую дитинство з любов’ю і теплом. На жаль, нині немає вже ні мами, ні бабусі — залишилися лише спогади», – ділиться художник.
Попри труднощі, саме мати та бабуся зробили все, щоб дати Іванові освіту й гідне виховання. Коли мама тяжко захворіла, бабуся стала головною його опорою та підтримала рішення вступати до Одеського художнього училища імені М. Б. Грекова. Вона вірила, що талант до малювання Іван успадкував від прадідуся — іконописця, який розписував церкви й трагічно загинув, упавши з риштувань.
«Пам’ятаю, як сусідка відмовляла бабусю: “Який художник? Хай іде в зварювальники або в агрономи!”. Але бабуся твердо стояла на своєму: “Ні-ні, він буде вчитися саме на художника”», — пригадує Іван.
Вступити до художнього училища йому допомогли знання, отримані від Володимира Федьківа. Там Іван здобув ґрунтовну школу живопису, рисунку та композиції. З великою повагою він згадує педагога Юлію Олександрівну Олєвіч, яка відкривала студентам світ мистецтва — водила їх на виставки, лекції, зустрічі з відомими художниками та колекціонерами.
У 2016 році Іван Волошин успішно захистив дипломну роботу. Тоді на захисті був присутній викладач Київської академії мистецтв, який побачив у Івана неабиякий талант, і запросив його на навчання до столиці — на кафедру реставрації станкового та монументального живопису.
«Кафедра реставрації в Академії дала мені можливість глибше зануритися у технологічну частину живопису: підготовку основи, ґрунтування, проклейку, нанесення шарів. Було цікаво опановувати середньовічну темперу та іконопис, який викладав Олександр Слободов», — розповідає художник.
Результатом вивчення нових технік і матеріалів стала виставка його ікон, виконаних у техніці жовткової темпери, яка була презентована у 2021 році в Білгород-Дністровському краєзнавчому музеї.
Згодом він вступив до магістратури — до майстерні Михайла Гуйди, де став розвивати напрям фігуративної композиції.
Початок повномасштабного вторгнення застав Івана на п’ятому курсі. Через сильне емоційне потрясіння він не міг знайти тему для дипломної роботи. Тоді пан Михайло запросив його до своєї майстерні, де художник побачив полотно «Не ридай мене, мати», на якому мати тримала на руках полеглого сина. Цей сюжет глибоко вразив Івана — так народилася ідея створити картину «Герої Азовсталі». Цей твір став його дипломною роботою, захищеною на початку 2023 року.
Після завершення академії художник став працювати як вільний митець. Він продовжив створювати історичні полотна, присвячені Збройним силам України. У 2024 році Іван презентував свою першу композицію під назвою «Молитва» — на тлі зруйнованого храму військовий стоїть перед образом Оранти й молиться за Україну. Картина нині зберігається у Білгород-Дністровському краєзнавчому музеї.
Минулого року в цьому ж музеї відбулася виставка його робіт «Золоті серпанки», після якої митець подарував закладу кілька своїх полотен.
«Стосовно “Молитви” я пропонував провести аукціон, а виручені кошти спрямувати на допомогу ЗСУ. На жаль, поки що проєкт не реалізовано. Але якщо знайдуться меценати, які захочуть підтримати ідею, я буду дуже радий», — зазначає Іван.
Нещодавно художник презентував у Києві ще один проєкт під тією ж назвою — «Молитва». Цього разу він мав на меті спрямувати кошти від продажу картини на відновлення костелу святого Миколая у Києві, що постраждав від ракетної атаки. Проте згодом Іван зрозумів, що реальна допомога від одного продажу буде незначною, і прийняв історичне рішення — подарувати картину новообраному Папі Римському Леву XIV як знак духовної сили, боротьби та незламності українського народу.
«Я дарую цю картину не від себе, а від усієї України, від кожного українця. Для мене велика честь, якщо частинка нашої історії буде зберігатися у Ватикані», — наголосив митець.
Робота над картиною тривала близько півроку. Ще деякий час тривали організаційні приготування до аудієнції у Ватикані. Картину до Італії супроводжуватимуть парафія костелу святого Миколая та заслужена артистка України Наталія Полтавець, яка офіційно передасть її Папі Римському.
Картини Івана Волошина вже відомі далеко за межами України — вони є в приватних колекціях поціновувачів мистецтва зі США, Німеччини та Італії.
«Люди кажуть, що їм подобається атмосфера моїх робіт — світло, колір, гармонія», — ділиться художник.
Митець називає себе експериментатором, який постійно шукає нові виражальні засоби. Він працює в різних техніках — від жовткової темпери до багатошарового олійного живопису, створює акварельні та пастельні роботи. Нині ж найбільше уваги приділяє історичним полотнам.
«Над історичними темами працювати важко — потрібно переглядати багато емоційних відео з фронту, співпереживати нашим військовим. Але без цього неможливо створити сильний образ у картині», — каже Іван.
Серед майбутніх задумів — нові полотна, на яких зображені поранені воїни, військовий, що грає на роялі в зруйнованому будинку, та інші глибокі образи сучасності.
Говорячи про свої персональні виставки, художник поділився переживаннями, наголосивши, що організувати їх нині надзвичайно складно. Більшість сучасних виставкових залів вимагають значних коштів за розміщення картин, а їхнє перевезення також потребує чималих витрат, які Іван поки не може собі дозволити. Митець зізнається, що має велике бажання частіше виставлятися у рідній Бессарабії, однак, на жаль, без підтримки меценатів, зацікавлених у розвитку українського мистецтва це зробити теж непросто.
Інтернет-видання Бессарабії
