Сергій Леонідович Тищенко був уродженцем села Кам’янське Арцизької громади Болградського району. На початку літа минулого року він вирушив захищати Україну від нападу російських військ. На жаль, уже наприкінці того ж літа, виконуючи бойове завдання, Сергій отримав поранення, несумісні з життям. З нагоди Дня пам’яті захисників України, який відзначається 29 серпня, та у першу річницю з моменту загибелі Сергія журналістка інтернет-видання «Махала» завітала до матері військовослужбовця, Тетяни Тищенко, аби почути його історію.
Сергій Леонідович Тищенко народився 16 січня 1988 року в селі Кам’янське Арцизької громади. За словами його матері, пані Тетяни, ще з раннього дитинства хлопець вирізнявся слухняністю, хазяйновитістю та допитливістю. У школі він навчався успішно: перемагав на олімпіадах, брав участь у спортивних змаганнях, користувався повагою серед учителів як старанний і відповідальний учень.
Після закінчення школи Сергій вступив до училища, де навчався на кока. Закінчив його з відзнакою, отримавши червоний диплом. Пів року після навчання він перебував у навколосвітній подорожі, а згодом протягом трьох місяців ходив маршрутом Туреччина – Одеса.
«Я була значно молодшою за Сергія. У дитинстві, як це зазвичай буває, ми іноді сварилися. Але коли він закінчив школу і вступив до училища, я почала дуже сумувати за ним. Кожного разу, коли він мав приїхати додому, я з нетерпінням його чекала — для мене це було справжнє свято», — згадує сестра Ірина Тищенко.
Через декілька років Сергій вирішив здобути вищу освіту й вступив до Одеської національної академії харчових технологій на спеціальність «технолог».
До армії Сергій працював у порту ТІС, що розташований у межах порту «Південний». Починав із посади стропальника, а перед початком повномасштабного вторгнення вже обіймав посаду кранівника.
«Коли почалася війна, підприємство, на якому працював Сергій, закрилося і виплачувало своїм працівникам лише по п’ять тисяч гривень на місяць у якості компенсації. Тоді він прийняв для себе важливе рішення — піти на службу до Збройних сил України. Я намагалася вмовити його залишитися, але Сергій відповів, що в армії є хлопці, яких удома чекають по троє-четверо дітей, а його ніхто не чекає, тому він не має наміру ховатися», — пригадує мати загиблого героя.
10 червня 2025 року Сергій вирушив на військове навчання до Житомирської області, де перебував півтора місяця. Коли після цього його відправили на передову, він нічого не сказав рідним. До останнього вони не знали, що Сергій уже деякий час перебував на фронті. Він не хотів, аби рідні хвилювалися й переживали, тому у повідомленнях завжди писав одне й те саме: «Все добре, я ще на навчаннях, годують відмінно».
«Я постійно питала його, чи добре їх там годують, а він завжди відповідав, що є і перше, і друге, і плачинди, і сік. Казав: “У нас все добре”. Заспокоював мене, а я йому вірила. Та з часом я почала розуміти, що все не зовсім так, як він говорив. Я помітила, що він виходить на зв’язок лише на дві години на добу. Коли я запитувала чому так, Сергій пояснював, що там у всіх такий поганий зв’язок», — пригадує Тетяна Тищенко.
30 серпня мати написала синові, але відповіді так і не отримала. Протягом доби вона знову і знову надсилала повідомлення у спробі дочекатися бодай слова від нього. Подруга пояснила їй, що, ймовірно, Сергій перебуває «на нулі» й виконує бойове завдання, тому й не відповідає. Тетяна не хотіла в це вірити, але материнське серце вже відчувало біду.
1 вересня до неї на роботу прийшов староста села Анатолій Бушулян, який повідомив страшну звістку про загибель її сина 30 серпня 2024 року. Військовослужбовець поліг під Покровськом, поблизу села Параскіївка.
Згодом жінка дізналася правду про те, що Сергій перебував на передовій ще з кінця липня. Виявилося, що під час виконання першого бойового завдання він зазнав тяжкого поранення — отримав контузію та переламані ребра. Після лікування його знову відправили у «гарячу точку». Саме друге бойове завдання стало для нього фатальним.
«Коли ми приїхали в морг на упізнання, я сказала медпрацівнику: “Зніміть те чорне, що в нього на обличчі”. А він відповів: “Тіло дуже сильно обгоріло, і ми нічим не можемо допомогти”. Сергій мав колись операцію на нозі, і лише за цією ознакою ми його впізнали», — розповіла пані Тетяна.
Поховали військовослужбовця у його рідному Кам’янському 6 вересня 2024 року. У той день сама природа ніби висловлювала свій протест, обурюючись передчасною смертю молодого, повного сил чоловіка, у якого все життя ще було попереду. Щойно тіло Сергія вивезли з Арцизького моргу у напрямку Кам’янського, почався дощ, що швидко переріс у сильну зливу з громом та блискавками. Негода стихла лише тоді, коли Сергія поховали в рідну землю.
Навесні 2025 року Тетяну Тищенко запросили до Кам’янського старостинського округу. Туди приїхав військовослужбовець з Одеси, аби вручити їй Орден «За мужність» ІІІ ступеня, яким її сина, Сергія Тищенка, посмертно нагородив Президент України Володимир Зеленський.
«Приїхав військовослужбовець із букетом квітів і вручив мені цей орден. Для мене це було дуже боляче, адже я розуміла, що жодні нагороди не повернуть мені сина», — поділилася мати загиблого героя.
Зараз їй часто сниться один і той самий сон: вона бачить Сергія, який завжди промовляє до неї одну й ту саму фразу: «Мамо, я живий!»
Інтернет-видання Бессарабії
