Будівельні матеріали завжди були невід’ємною частиною історії нашого краю, адже вони відображають не лише економічні можливості, а й культурні впливи, звички та традиції населення. Бессарабія, як прикордонний і багатонаціональний регіон, стала своєрідним «музеєм під відкритим небом», де на прикладі житлової та господарської архітектури можна простежити сліди різних епох і народів. Одним із ключових елементів цього архітектурного різноманіття є дахове покриття, зокрема черепиця. Популярність черепиці то спадала, то відновлювалась під впливом різних культурних течій. Вона змінювалася у формі, матеріалі та навіть у символічному значенні, ставши своєрідним маркером соціального статусу та стилю життя. У зв’язку зі зростаючим інтересом суспільства та краєзнавців до цього питання журналістка інтернет-видання «Махала» дослідила його спираючись на локальні краєзнавчі матеріали та матеріали Арцизького історико-краєзнавчого музею.
Археологічні розкопки в Нижньому Подунав’ї та на території Буджаку свідчать, що ще у період античності тут використовували глиняну черепицю. Греки, які засновували свої колонії на узбережжі Чорного моря, принесли з собою теракотові покрівельні матеріали – пласку (tegula) і жолобчасту (imbrex) черепицю. Римляни, які згодом зміцнили свій вплив у регіоні, перейняли і вдосконалили ці технології.
Глиняні плитки обпалювалися у спеціальних горнах і мали довгий термін служби. Їхні уламки і досі знаходять під час розкопок у Бессарабії. Це доводить, що ще понад дві тисячі років тому жителі цих земель знали про міцне й довговічне дахове покриття.
Після занепаду античної цивілізації використання черепиці у Бессарабії майже припинилося. Причиною була як відсутність розвинутих виробничих центрів, так і економічні труднощі. У період середньовіччя сільські хати перекривали здебільшого соломою, очеретом чи дерев’яними ґонтами.
Таке покриття було дешевим і швидким у виготовленні, але нетривким: його доводилося міняти кожні 10–15 років. Тільки заможні господарі або духовні установи могли дозволити собі кам’яні або черепичні дахи, які свідчили про певний статус.
З XV століття територія Буджаку потрапляє під владу Османської імперії. Турецька архітектура принесла сюди нові форми черепиці – так звану турецьку (або османську) плитку, яка відзначалася округлими жолобами. Проте через дорожнечу та складність транспортування її застосовували переважно у містах та великих фортецях, а в сільській місцевості традиційно залишалися очерет і солома.
Рішучий перелом у поширенні черепиці стався після 1812 року, коли Бессарабія увійшла до складу Російської імперії і в Буджак переселилися німецькі колоністи. Разом із ними сюди прийшли європейські традиції будівництва, зокрема дахове покриття з черепиці.
Німецькі майстри не лише використовували черепицю у власному житловому будівництві, але й організовували місцеві виробництва. За даними дослідників, у низці колоній діяли черепичні майстерні, де виготовляли плоскі й жолобчасті глиняні плитки. Це дало змогу здешевити матеріал і зробити його доступним навіть для частини місцевого населення.
Технологічний процес виробництва черепиці був досить складним і вимагав високої майстерності. Спочатку видобували глину. Для цього використовували місцеві поклади, що відзначалися пластичністю. Плитку формували у дерев’яних формах, забезпечуючи однакові розміри. Наступним етапом була сушка – сирі вироби витримували на сонці кілька днів. В кінці черепицю випалювали у спеціальних печах при високій температурі, що забезпечувало міцність і стійкість до вологи.
У XIX столітті поширеною була так звана «S-черепиця» (хвиляста), яка надавала дахам впізнаваного вигляду. Її перевагою була довговічність – така покрівля могла служити понад 50 років.
Для бессарабських сіл черепичний дах ставав ознакою достатку та заможності. Більшість селян продовжувала користуватися дешевими матеріалами (очеретом, соломою), тоді як будинки колоністів із червоною черепицею різко виділялися на фоні сільських ландшафтів. В історії нашого краю збереглися згадки про «німецькі хати під червоною черепицею».
У першій половині XX ст. черепиця все ще використовувалася, проте з часом її витіснили більш доступні матеріали – шифер та бляха. Радянська індустріалізація принесла масове виробництво цих покриттів, і черепиця втратила свою поширеність.
Втім, у XXI ст. інтерес до традиційної черепиці повертається. Відновлення старих німецьких будівель в Бессарабії, реставрація садиб та церков стимулюють попит на глиняні покрівлі. Сьогодні черепиця знову символізує якість, довговічність і єднання з історичними традиціями.
Фото з мережі інтернет
Інтернет-видання Бессарабії
