Валентина Мержан з села Кам’янське вже кілька місяців розшукує свого батька — жителя села Виноградівка Арцизької громади, військовослужбовця ЗСУ Петра Мержана, 1972 року народження, який з квітня 2025 року вважається безвісти зниклим. Жінка зверталася у всі можливі інстанції, однак пошуки поки що не дали результатів. Журналістка інтернет-видання «Махала» поспілкувалася з Валентиною, яка не втрачає надії, що її батько живий, аби дізнатися його історію.
За словами Валентини, її батько 11 листопада 2023 року склав присягу і став військовослужбовцем 21-ї окремої механізованої бригади. Ще на початку 90-х Петро Георгійович отримав звання молодшого сержанта за участь у військових діях у Нагірному Карабасі. У цьому ж званні він продовжив службу вже у Збройних силах України, присягнувши на вірність своїй державі.
«Спочатку частина, до якої потрапив батько, дислокувалася в Подільську на Одещині. Згодом її перекинули на Донецький напрямок, потім у Сумську область для виконання бойових завдань, а в 2025 році — до Курської області», — розповідає Валентина.
Про зникнення батька вона дізналася від його побратима. 28 квітня група з одинадцяти військовослужбовців 21-ї ОМБ вирушила на виконання бойового завдання на територію, контрольовану ворогом. Напередодні вони всю ніч провели в лісі під обстрілами та постійними польотами ворожих дронів. Вранці бійці почали просуватися вперед, аби виконати наказ.
«Я запитала татового побратима, чому вони продовжили рух попри щільний обстріл. А він відповів, що вони мусили виконати завдання, адже це був наказ командування», — ділиться донька військовослужбовця.
Зі слів побратима батька Валентини, під час просування після важкої ночі підрозділ знову потрапив під обстріл. Саме тоді Петро отримав важке поранення. Через щільний вогонь надати допомогу було неможливо — його залишили на полі бою. Валентині було вкрай боляче чути цю історію, адже вона не хотіла навіть припускати, що з батьком могло статися щось непоправне.
«За мить до вибуху тато зняв каску, бо вона сильно йому натирала. Вибухова хвиля відкинула його на кілька метрів. Почалися судоми, а з голови та ноги текла кров. Але побратим не зміг допомогти, бо в той момент сам втратив руку», — розповідає Валентина.
Вона додала, що за кількасот метрів від місця вибуху перебували інші військовослужбовці. Побратим Петра вирушив повідомити їм про його поранення та необхідність термінової допомоги, однак вони не наважилися піти туди, де щойно відбувся обстріл, адже самі могли стати мішенню для ворога. Евакуаційної машини теж не було, бо зона вважалася надто небезпечною для української техніки.
Валентина висловлює сподівання, що евакуація поранених могла відбутися з боку ворога і, можливо, її батькові надали медичну допомогу в росії. Тому вона щиро вірить, що він може перебувати у полоні, але живий.
«За тиждень до бою в Курській області батько розповів мені, що їх незабаром відправлять на виконання бойового завдання. У передчутті біди я благала його берегти себе. Він відповів, що багато хлопців уже віддали свої життя, сміливо захищаючи країну, і він також не ховатиметься. Тато свідомо йшов туди, розуміючи, що це може стати дорогою в один бік», — із сумом каже Валентина Мержан.
Просуваючись Курською областю, військовослужбовці помічали красу весняного лісу, який саме тоді розквітав і пробуджувався після зими. Водночас їх насторожувало довколишнє середовище: дорогою траплялися тіла загиблих, обгоріла покинута техніка… Вони усвідомлювали, що на кожному кроці їх чекає небезпека, адже місцевість була замінована.
Петро Георгійович попереджав доньку, що зв’язку з ним не буде близько тижня, поки триватиме бойове завдання. Але й після сплину цього часу він так і не вийшов на контакт. Стурбована Валентина звернулася до Арцизького РТЦК, де їй надали телефони гарячої лінії для зв’язку з командуванням частини батька. Там запевнили, що він ще виконує завдання, і попросили не хвилюватися. Однак вже 12 травня надійшло офіційне повідомлення, що Петро Мержан вважається безвісти зниклим у Біловському районі біля села Кучерів Курської області.
Розуміючи, що доступу до території ворога вона не має, Валентина почала систематично звертатися до частини, де служив її батько, до Координаційного штабу, Червоного Хреста, Національного інформаційного бюро розслідувань та МВС України. Вона переглядала російські телеграм-канали у пошуках хоч якоїсь важливої інформації, а родичі здали ДНК у поліцію. Це залишалося єдиним способом бити на сполох і зберігати надію дізнатися бодай щось про його долю.
«Зараз у нас є спільна група з матерями, дружинами та родичами зниклих безвісти військовослужбовців 21-ї бригади. Ми разом готуємо звернення, щоб дізнатися бодай щось про наших рідних, беремо участь у зум-конференціях Координаційного штабу, а також створили великий альбом із фотографіями наших близьких. Його ми передаємо військовим, які повертаються з полону, у надії, що хтось із них впізнає знайомі обличчя. На жаль, доступ до Курщини нині закритий, і відповідні служби не можуть там проводити розслідування. Тому нам залишається лише чекати й сподіватися», — каже Валентина.
Нещодавно вона натрапила в одному з російських телеграм-каналів на відео, де побачила, що усі, хто йшов разом із її батьком на завдання, потрапили в полон. Петра та його побратима з відірваною рукою тоді залишили на місці трагедії, а решта рушила вперед. Російський суд засудив цих хлопців на строки від 17 до 24 років за «проникнення з метою здійснення теракту», і тепер вони перебувають у колонії суворого режиму.
«За час служби батько сумлінно виконував свій обов’язок, і командування ніколи не мало до нього жодних претензій. На Донеччині він отримав серйозне поранення, проходив реабілітацію в Арцизі, але після одужання знову повернувся на фронт. Йому й на думку не спадало ухилятися — він завжди казав, що готовий захищати країну до останнього. Проте я помічала, що з кожною відпусткою він ставав дедалі мовчазнішим, а його емоційний стан був пригніченим. Оббиваючи пороги всіх можливих інстанцій, я зрозуміла, що необхідно оформити для тата статус учасника бойових дій, щоб спростити пошук. Та всюди чую одне: «Чекайте, сподівайтеся, не втрачайте надію». Допомогти більше ніхто не може. Але я не збираюся сидіти склавши руки — буду й далі шукати тата, що б не сталося», — підсумовує Валентина Мержан.
Фото надані Валентиною Мержан
Інтернет-видання Бессарабії
