У 1972 році на Брієннській горі поблизу міста Арциз в Одеській області відбулася археологічна експедиція, під час якої проводилися розкопки так званого Арцизького кургану. Наукову експедицію очолила Ірина Леонідівна Алексєєва — керівниця Арцизького загону Причорноморської експедиції Української академії наук (ОАМ АН УРСР). Результати цих досліджень було детально оприлюднено лише через пів століття — у 2023 році у спільній праці провідних українських вчених: Ігоря Алексєєва, Юрія Болтрика та Ігоря Сапожникова. До дня міста Арциз журналістка інтернет-видання «Махала» ознайомилася з вищезгаданою науковою статтею, щоб з’ясувати, чому цей курган вважають унікальним і яке значення він має для розуміння давньої історії Буджака.
Курган розміщувався на височині, яка в народі називається Брієннською горою, що здіймається на північний схід від міста Арциз. Це стратегічне місце давало змогу кочовикам контролювати навколишні степи та водні шляхи. В середині ХХ століття на пагорбі зберігалися лише залишки первісного насипу, значно пошкодженого внаслідок господарської діяльності та оранки.
У наукову літературу він увійшов як «Арцизький курган» і розташовувався над правим берегом заплави річки Когильник, дещо вище впадіння в неї Чаги. Назва гори, відомої покладами вапняку та виноградниками, походить від німецької колонії Брієнн (нині село Глинка), що існувала тут у 1816–1940 роках.
До 1972 року курган не згадувався в дослідженнях і не був позначений на топографічних мапах. Його відкриття стало наслідком випадковості: археологічний загін під керівництвом Ірини Алексєєвої планував досліджувати інший об’єкт. На місці виявилось, що чорнозем для Центрального парку Арциза добували з іншого кургану, який і вирішено було дослідити. Це і стало приводом до початку розкопок — уже після часткового руйнування насипу.
За свідченнями очевидців, до розкопок висота насипу сягала близько 6 метрів, а його діаметр — до 80 метрів. Південний схил був пологим, а північний — крутим. Землю знімали шарами: спочатку бульдозером по 15–20 см, а після досягнення глибини понад 3 м — вручну, тоншими шарами, через щільність ґрунту.
Попри часткове пошкодження, археологам вдалося виявити унікальні знахідки. Курган містив три окремі поховання, що належали до різних історичних епох, культурних традицій і соціальних верств. Найбагатше з них, центральне, дало підстави вважати поховання «царським».
У ньому знайдено рештки чоловіка — ймовірно, воїна або представника знаті. Його поклали в просту дерев’яну домовину разом із залізним мечем, наконечниками стріл і списів, бронзовим дзеркалом. Розташування предметів свідчило про дотримання поховального обряду. Поруч — рештки жертовних тварин (коня і собаки), які, ймовірно, мали супроводжувати небіжчика у загробному світі.
У східній частині насипу виявлено пізніше поховання жінки з характерними рисами сарматської культури. При ній знайдено бронзові фібули, дзеркальце, намисто зі скла та бурштину, а також уламки посуду. Незважаючи на пограбування, яке сталося ще в давнину, збережені залишки вказують на високий соціальний статус покійної.
У центрі кургану виявлено головне поховання — прямокутну камеру (приблизно 3×2 м), викладену дерев’яними колодами та перекриту вапняковими плитами. Всередині — скелет чоловіка в скорченому положенні, покладений на спину, обличчям на захід. Разом із ним знайдено багатий супровід: мечі, наконечники стріл, дзеркала, прикраси, амфори, уламки ритонів і дерев’яні вироби.
Курган має глибокий фольклорний контекст. У 1907 році вчитель з Сарати Ф. Вагнер записав про нього місцеву сагу. Уродженець села Брієнн Гербер Остер у спогадах згадував легенди про нічних «маленьких чоловічків», які нібито виходили з пагорба і танцювали. Він також описав спробу трьох осіб викопати скарб у 1873 році, яку зупинила влада. Пізніше Остер зізнався, що був серед цих шукачів, а його небога Антонія у своїй книзі згадала курган як місце юнацьких пригод.
За радянських часів планувалося зрівняти Брієннську гору для будівництва аеродрому. За словами Остера, під час земляних робіт біля підніжжя було виявлено скарб із золота, срібла й коштовного каміння, який нині зберігається в Одеському археологічному музеї. У 1994 році Остер востаннє відвідав Брієнни і побачив, що з семи курганів у цій місцевості вцілів лише один — той, що височіє над місцевою школою.
Первісна висота насипу сягала близько 3 м. Його конструкція складалася з трьох основних шарів: нижній — земля з вугіллям і попелом, середній — щільна глина, верхній — кам’яна обкладка. У центрі містилася гробниця, до якої вели підземні ходи. Така структура свідчить про складність і продуманість поховального комплексу.
Під час розкопок 1972 року встановлено, що південний схил був пологим, а північний — стрімким. Землю з насипу спочатку знімали бульдозером (шар за шаром по 15–20 см), а після досягнення глибини 3 м — вручну, тоншими шарами (по 5–10 см), через ущільнену структуру ґрунту.
Особливої уваги заслуговують ритуали, пов’язані зі спорудженням гробниці. Археологи виявили сліди спалених дерев’яних конструкцій — імовірно, надмогильного храму або навісу. Обвуглені рештки, попіл і розбитий посуд вказують на ритуал очищення вогнем.
Також простежено послідовне чергування дарів — від військових предметів до прикрас, що символізує поєднання в образі покійного функцій воїна, жреця та, ймовірно, правителя.
Курган на Брієннській горі — унікальна пам’ятка доби скіфів і сарматів. Він ілюструє еволюцію поховального обряду, культурну взаємодію та соціальну структуру давнього населення Північного Причорномор’я.
Нещодавно журналіст інтернет-видання “Махала” відвідав це історичне місце. Відеорепортаж можна вже подивитися на нашому YouTube-каналі.
Інтернет-видання Бессарабії
