Туристичний бізнес України останні роки виживає як може – спочатку епідемія, а потім повномасштабна війна. Цього року, вперше після початку вторгнення, на території Ізмаїльського району офіційно відкрили пляжну зону. Як виглядає колись розвинутий та популярний курорт зараз, спостерігала журналістка видання “Махала”.
Десять років тому уся молодь району їхала до Приморського, аби відвідати місцеві дискотеки та відпочити галасливими веселими компаніями. П’ять років тому клуби позакривалися, проте почала розвиватися інфраструктура – відкрилися супермаркети, працювала аптека, місцевий ринок радував смачною рибою, креветкою та іншими дарами моря. Проте сьогодні все виглядає зовсім інакше.
На в’їзді у курортну зону нас зустрічає “зроблена” дорога від села. Проте, якщо не знати що її нещодавно робили, то можна про це й не здогадатися – є ями, місцями досить глибокі, та спостерігаються руйнації по краях.
У самому курорті її взагалі не можна назвати дорогою – навіть пішки пройти проблематично. Однак там нічого не роблять, не робили, і, здається, не збираються. Взагалі загальне враження від відвідування таке, ніби потрапив до постапокаліпсису. Більшість магазинів закрита, супермаркети не працюють, на ринку працюють лише декілька контейнерів з одягом, а продуктова частина закрита і висить замок, кафе відкрилися, але далеко не всі й навіть у вихідні дні там посадка лише декілька столиків.
Однак ввечері, коли темнішає, курорт ніби оживає навколо зони атракціонів – лише там все лишилося таким, як було: все світиться, продається вата, попкорн, величезні черги у касу, жодного вільного столика.
Ціни значно зросли у порівнянні з попереднім роком – тоді курорт теж працював, але неофіційно. Вартість кімнат на двох цього року починається з 800 гривень, але це без умов та розваг на території.
Оцінити море досить складно, адже за вихідні воно декілька разів на день змінювало свій стан з бездоганного до жахливого. Зранку вода прозора, в ній багато риби та рапанів, однак вже після обіду біля узбережжя повно зелені й вода стає мутнішою.
Неприємним, проте очікуваним сюрпризом стали величезні медузи-аурелії. Їх було дуже багато як на узбережжі, так і у воді. Тож розслабитися було неможливо – постійно доводилося оглядатися, чи не пливе десь поруч медуза. За один день на пляжі поруч із нами п’ятеро людей скаржилися, що отримали опіки від випадкового контакту з цим морським мешканцем. А ще серед відпочивальників ходили чутки, що днями жінку навіть довелося госпіталізувати, адже в неї виявилася алергічна реакція на укус. До того ж єдина аптека, де можна б було придбати медикаменти аби зняти біль від опіку, цього року не працювала.
Однак, знаходячись біля моря, забуваєш у що перетворився курорт – доволі чистий пісок, тепле море, все ті ж бабусі з пиріжками та хлопці, що продають пиво та креветки. Не вистачає лише пляжних кафе, гірок, бананів та катамаранів, аби все здавалось таким, як раніше.
Ще ми не помітили на посту рятувальника. Можливо десь він і був, однак за три дні відпочинку на рятувальних вежах сиділи лише діти. Також цього року не було сіток для сміття – лише біля входу на пляж стояли бочки, проте не всім хотілося так далеко нести своє сміття, тож його просто кидали на пляжі. Однак наступного ранку його вже не було, тож можна припустити, що пляж прибирають.
Загалом враження залишилися неоднозначними – від моря емоції залишилися позитивні, не дивлячись на водорості та медуз, проте від загальної картини курорту стало дуже сумно – занедбаність та розруха.
Інтернет-видання Бессарабії
