“Ми використовуємо її для манджі, коли варимо квасолю. Особливо коли ріжемо свиню, то додаємо до мʼяса”, – розповідає Світлана Стоянова.

Чабер у родині додають не лише до квасолі. Його кладуть у бахур і салтисон – традиційні м’ясні страви, типові для бессарабських болгар, а також у тушковане м’ясо. 

“Деякі навіть додають її в котлети. Вона має дуже специфічний аромат. Ми її дуже використовуємо. Манджу без чаберу не робимо”, – каже Світлана.

Вирощувати чабер родина навчилася від старшого покоління. “Наші батьки цим займалися, вирощували її. Потім і ми почали займатися цією справою”, — розповідає Іван.

На смак чабер, за словами Світлани, “трохи м’ятний і водночас гіркуватий”. Приправа настільки інтенсивна, що легко перебити нею смак страви, тому додавати її треба обережно – “стільки, скільки потрібно”.

Дивіться продовження у сюжеті

Запис Чабер зі свого городу: як родина Стоянових із села Виноградне вирощує і сушить болгарську приправу (відео) спершу з'явиться на Махала.

Сьогодні тут живуть менше тисячі людей, а колись населення сягало понад дві тисячі. Молодь їде до міст, у школі, збудованій ще у 1917 році, з кожним роком менше дітей. Але ті, хто залишився, зберігають головне –  гостинність, дружелюбність і бажання розвивати рідне село, попри всі труднощі.

Про історію Задунаївки Арцизької громади Болградського району, про болгарські традиції, які тут живуть і донині, — у відео інтернет-видання “Махала”.

Запис Історія Задунаївки Болградського району: болгарське село, яке живе традиціями предків (відео) спершу з'явиться на Махала.

Цікаві факти про річку Дунай

1. Найбільша міжнародна річка Європи

Дунай протікає територією чи є кордоном 10 держав, а його басейн ділять між собою 19 країн. Саме на цій річці розташовані 4 європейських столиці: Австрії — Відень, Сербії — Белград, Угорщини — Будапешт, Словаччини — Братислава.

У цьому басейні проживає близько 83 мільйонів людей, причому понад 20 мільйонів безпосередньо залежать від Дунаю як джерела питної води.

2. Дунай — прихисток для червонокнижних риб

Дунай — одна з останніх річок Європи, де досі можна побачити червонокнижних осетрів. Проте для цього їм треба забезпечити не лише відповідну якість води в Дунаї, але й прибрати перешкоди на шляху їхньої міграції. Кожні 6 років приймаються відповідні Плани управління басейном Дунаю з програмою заходів, спрямованих на покращення стану річки та її приток, а також їхніх мешканців.

3. Україна — важливий басейн річки Дунай

На території України Дунай протікає лише декількома десятками кілометрів по кордону, проте наша держава є важливою частиною його басейну. В Україні беруть початок великі притоки Дунаю – Тиса (Закарпаття), Прут та Сірет (Карпати), які несуть свої води до головного річища. Україна разом із Румунією поділяє унікальну дельту Дунаю – найбільшу заплавну екосистему Європи та одну з найбагатших біорізноманіттям територій континенту. 

4. “0 км”

На українському боці дельти, неподалік міста Вилкове, встановлено символічний знак “0 км”, що позначає місце, де головне річище Дунаю впадає в Чорне море. Побутує легенда: якщо пролізти всередину цифри нуль, то обов’язково матимеш удачу впродовж наступного року. На жаль, через повномасштабне вторгнення Росії доступ до Дунайської дельти на українській території нині обмежений з міркувань безпеки.

5. Найвідоміший у світі вальс присвячений річці Дунай

Найвідоміший у світі музичний твір, присвячений цій річці, — це вальс “На прекрасному блакитному Дунаї” австрійського композитора Йоганна Штрауса (сина). Прем’єра вальсу відбулася у Відні в лютому 1867 року, і відтоді ця мелодія стала класикою та неофіційним музичним символом Австрії.

Не залишився Дунай без уваги й в українському мистецтві – його оспівували в народних думах і піснях. Приміром, одна з найвідоміших українських народних пісень XVIII століття має промовисту назву “Їхав козак за Дунай”, що оповідає про козацький похід за дунайські пороги. Мотиви Дунаю зустрічаються й в інших народних піснях (“Ой у гаю, при Дунаю…” та ін.), відображаючи історичну пам’ять про ті часи, коли козаки боронили південні рубежі України пониззям цієї річки.

Проблеми Дунаю та шляхи їх вирішення

За останні 150 років внаслідок людської діяльності — протипаводкового захисту, гідроенергетикою, регулюванням стоку (ставки, водосховища), спрямленням річищ, активним судноплавством та днопоглибленням — Європа втратила понад 80% природних заплав і водно-болотних угідь Дунаю, а разом з ними й екосистемні послуги, які вони надавали. Це призвело до скорочення біорізноманіття — різкого зменшення популяцій риби та диких тварин, включно з червонокнижними осетровими. 

Дунайський басейн та його притоки є домом для унікального та багатого розмаїття видів, що робить його центральним пунктом для збереження біорізноманіття у Центральній та Південно-Східній Європі. 

Весь річковий басейн є притулком для:

1. 2 000 видів рослин та понад 5 000 видів тварин, з яких 40 видів ссавців, близько 180 видів гніздових птахів, приблизно 100 видів риб та дюжину видів рептилій та амфібій. 

2. Дунайський біосферний заповідник, одна з найбільших заповідних територій (580 000 гектарів), є природним генофондом “неоціненного значення”. Він може похвалитися 1 839 видами флори, 678 видами водоростей та 1 016 видами листостеблових рослин. Його фауна включає 3 590 видів, зокрема 2 244 види комах, 91 вид молюсків, 135 видів риб та 331 різний вид птахів.  

3. Великі заплавні ліси та Дунайська дельта слугують останніми притулками в континентальній Європі для таких знакових видів, як орлан-білохвіст та пелікани білі. Лише Дунайська дельта є домом для 70% світової популяції пеліканів білих.

Екологи вже багато років намагаються захистити Дунай. Зокрема, вони працюють над відновленням популяцій осетрових риб. У межах міжнародного проєкту LIFE-Boat 4 Sturgeon об’єднані зусилля для порятунку чотирьох видів осетрових, що ще мешкають у Дунаї: осетер руський, стерлядь прісноводна, севрюга та білуга. Найближчим часом буде створено живий генетичний банк для чотирьох останніх видів осетрових у Дунаї та посилено природні популяції шляхом зариблення молоддю їхнього ареалу.

Крім того, екологи відновляють водно-болотні угіддя і заплави, покращують водопостачання на площі понад 3 700 гектарів та відновлюють зв’язок на 134,5 км річок у шести країнах регіону.

Запис 29 червня — міжнародний день Дунаю: цікаві факти про годувальника півдня Одещини та виклики, з якими він стикається протягом століть  спершу з'явиться на Махала.

За 65 років роботи музей зібрав унікальну колекцію артефактів, що розповідають про історію, традиції та звичаї мешканців Буджаку. Тепер частина цієї спадщини отримає окремий простір – винний підвал, де оживе багатовікова культура виноробства краю. 

Ідея народилася поступово. Спочатку музей створив звичайну експозицію з історії виноробства Болградського району, І вона одразу викликала інтерес відвідувачів. Саме тоді виникла думка про окремий підвальний зал. Паралельно з’явилася й ширша ідея – створити справжнє винне обличчя міста, яке об’єднало б усіх виробників: від невеликих домашніх господарств до промислових підприємств району. Поштовхом стала програма ФАО.

“Ми не можемо жити без виноградарства та виноробства. Це душа нашого народу. Коли наші предки переселялися сюди, вони везли з собою, крім насіння, ще й лозу. Посадили її в цю посушливу землю і своєю працею зробили цей край квітучим”, — розповідає Валерій Абаджієв.

У новому залі представлені як великогабаритні, так і дрібні експонати, що відображають багату історію виноробства Буджаку. Серед них – чавунний прес, що належав прадідові одного зі співавторів експозиції.

Кожен предмет несе в собі живу пам’ять: день збирання винограду в Бессарабії завжди був великим святом, коли вся родина збиралася разом, діти підставляли кухлі під солодкі струмені свіжого соку, а дорослі переливали його у великі дерев’яні бочки.

“Для створення нової експозиції ми добираємо експонати як із фондів музею, так і з приватних колекцій мешканців нашого міста. Кожен із них зберігає частинку історії та допомагає відтворити традиції виноробства нашого краю”, – розповідає директорка музею Тетяна Туфекчі.

Сьогодні виноробство Болградського району переживає справжнє відродження. Великий промисловий завод, що колись домінував у районі, припинив роботу – натомість виросло покоління нових виробників.

Якщо пройти найдовшою вулицею Болграда – вулицею 25 Серпня – можна побачити, як на вулицю виходять старовинні підвали. Колись саме в них жили і працювали виноробі, і якість їхніх вин, за словами старожилів, була чудовою.

Музей також став активним учасником програми з підготовки заявки до ЮНЕСКО — традиційні методи виноробства Болградського краю планують представити як нематеріальну культурну спадщину краю.

Більше рассказали у відеорепортажі.

Запис У Болграді створюють винний підвал із таємним виходом до катакомб (відео) спершу з'явиться на Махала.

Початок шляху та становлення блогера

Сергій власник магазину чоловічого одягу та взуття. Та сьогодні його знають не лише як підприємця, а і як блогера, який знімає маловідомі історичні пам’ятки Бессарабії та популяризує історію одного з найменш досліджених регіонів України.

«Спочатку ставати блогером, а тим більше знімати історичні пам’ятки, я не планував. Усе почалося спонтанно: якось я зайшов на місцевий ринок, відвідав кілька магазинів та записав інтерв’ю з їхніми власниками. Коли опублікував ці відео в TikTok, зрозумів, що такий контент людям відгукується. Так і почалося моє блогерство», — згадує Сергій.

Певний час він знімав відео про магазини, безкоштовно рекламуючи їх. Від цього напрямку блогер не відмовився й досі, однак згодом замислився над тим, що у його рідному місті є чимало історичних пам’яток, які залишаються маловідомими для широкого загалу. Саме тому Сергій почав поступово доповнювати свій контент розповідями про ці місця, прагнучи привернути до них увагу та популяризувати історичну спадщину рідного краю. Ідеї для відео у блогера як правило з’являються спонтанно.

«Я живу в одному з найдавніших міст Європи — Білгороді-Дністровському, і бачу, що увагу туристів переважно привертає Аккерманська фортеця. Водночас мало хто знає про такі пам’ятки національного значення, як криничка Івана Сичавського, Скіфська могила, Вірменська та Грецька церкви. І це не дивно, адже біля них навіть немає відповідних позначок», — зазначає Сергій.

Дослідження історії та командна робота

Сьогодні чоловік досліджує історичні місця вже не сам, а разом з однодумцями — журналістом і краєзнавцем Олександром Маркевичем та Максимом Донцем. На YouTube-каналі блогера «Сам придумав сам зробив» вже вийшли повноцінні документальні історичні фільми — «Аккерман підземний» і «Грецька церква». Наразі триває робота над стрічками про долю вірменської громади та храм «Церква Успіння Пресвятої Богородиці».

Серед найближчих планів — зйомки фільмів про підвали та підземні ходи старого Аккермана, а також серія матеріалів у селі Шабо і про місця, які відвідувала Леся Українка. Крім того, блогер планує протягом 2026 року відзняти матеріал про пересохлі водойми півдня Одещини спільно з одеською медіагрупою «Спрінг-медіа». На його думку, ця проблема є актуальною та потребує належної уваги з боку наукової спільноти й суспільства, адже вона назріла ще кілька десятків років тому.

«Я вже зняв невеликі відеоролики й публікував їх у TikTok та Facebook — про водойми в Байрамчі, Ярославці та Балакшеї. Це бессарабські села, де колись були греблі, а тепер ці водойми практично висохли. Усі кажуть, що це через погодні умови, але я переконаний: причина ще й у тому, що роками не очищувалися джерела», — додає блогер.

Місія – зберегти історію

На думку Сергія Крайнюка, сьогодні необхідно боротися не лише за свою країну, а й за її історію. Ще одна причина, яка спонукає його створювати історичний контент, — усвідомлення того, що без належної уваги з боку держави багато пам’яток рано чи пізно можуть зникнути. Саме тому команда Сергія найближчим часом планує взяти участь у круглому столі в Білгород-Дністровській міській раді щодо стратегії розвитку громади на найближчі роки. Втім, подробицями цієї участі він поки не готовий ділитися.

Блогер також поділився деякими особливостями зйомок своїх документальних фільмів. Окрім Максима та Олександра, із Сергієм працює ціла команда: оператор і монтажер Андрій Ер, Ольга з Австрії, яка допомагає з пошуком інформації та розшифруванням старовинних рукописів, а також 17-річний Григорій Жигуль. Крім того, Ольга запропонувала Сергію свою юридичну підтримку й допомогу у створенні в майбутньому громадської організації.

Серед місць свого рідного краю, які Сергій радить відвідати насамперед, — Скіфська могила, вірменське кладовище та Грецька церква — місця, яким близько 500 років, а також єврейське кладовище, одне з найбільших у Бессарабії. Ці локації, за його словами, надихають і спонукають замислитися над важливими речами.

Соціальні мережі блогера сьогодні стрімко розвиваються: він отримує чимало схвальних відгуків від своїх підписників, які також діляться власними історіями та досвідом. Це заставляє його вірити, що він рухається у правильному напрямку.

Запис Як блогер Сергій Крайнюк відкриває маловідому історію Бессарабії спершу з'явиться на Махала.

Нагадаємо, що слово «махала» або «магала» означає частину міста, квартал або мікрорайон. Воно має тюркське походження і потрапило до Бессарабії разом із балканськими переселенцями понад два століття тому. У регіоні воно не мало релігійного значення і використовувалося лише для позначення територіальних частин поселення.

Махала була не просто територією, а спільнотою. За архівними матеріалами Болградського туристично-інформаційного центру, саме махала стала основою внутрішнього устрою Болграда в ХІХ столітті. Через них формувалося повсякденне життя міста: тут розвивалися ремесла, передавалися професії, будувалися родинні зв’язки. Часто в межах однієї махали селилися переселенці з одного регіону, що дозволяло зберігати мову, традиції та побут, до яких вони звикли.

Ці мікрорайони виникли практично одночасно з утворенням самого міста — два сторіччя тому, і кожна махала має свою окрему історію. Фактично Болград від самого початку будувався як місто, поділене на такі райони. Попри те, що межі махали не були зафіксовані документально, вони чітко існували в уявленні мешканців. Люди добре знали, де проходить умовний кордон між районами, і дотримувалися його у повсякденному житті. Орієнтовно місто поділяли вулиці Ялпузька (нині Сергієнка) та Бульварна (нині проспект Соборний), які фактично розмежовували територію на чотири частини.

Історично Болград поділявся на чотири основні махали: Туканську, Сливенську, Ямбольську та Кримську. Кожна з них формувалася під впливом переселенців із різних регіонів й тому зберігала свій автентичний побут і навіть певний характер.

Кожна махала виникала в різний час, зокрема, Туканська махала сформувалася однією з перших — приблизно у 1821 році. Сливенська та Ямбольська активно розвивалися пізніше, після переселення болгар із Криму у 1865-х роках. Кримська махала пов’язана саме з цими переселенцями, які до того проживали на території Криму. 

Окремі махали також мали своє просторове розташування відносно ключових об’єктів міста. Зокрема, Сливенська махала знаходилася у південно-східній частині Болграда, якщо орієнтуватися від Спасо-Преображенського собору, тоді як Ямбольська — на північ від церкви Святого Миколая.

Там, де починався формуватися Болград

Туканська махала вважається найдавнішою частиною Болграда — її формування датується 1821 роком. За архівними матеріалами туристично-інформаційного центру та даними краєзнавців, Туканська була не лише першою, а й найбільшою та найбагатшою махалою Болграда.

Її мешканців називали туканцями — тобто «тутешніми». За однією з поширених версій, сама назва виникла з живої мови переселенців: коли новоприбулі запитували місцевих «Ут де сі?» («Звідки ти?»), ті відповідали: «Тука мі» — «ми звідси». З часом ця відповідь закріпилася як назва цілої частини міста. 

Туканська махала формувалася на базі найперших поселень болгарських переселенців, які оселилися тут після втечі від Османської імперії. Частина дослідників також пов’язує її із більш ранньою Сопотською махалою — одним із перших осередків колоністів, яку згодом поглинула Туканська махала після 1830 року. 

Господарське життя Туканської махали було тісно пов’язане із землею. Її мешканці займалися землеробством, вирощуванням овочів, виноградарством і скотарством. Останнє відігравало особливо важливу роль: у заможних господарствах налічувалося від 500 до 1000 голів овець, що за мірками XIX століття вважалося показником значного достатку. Саме тому Туканську махалу часто називали найбагатшою у місті. Втім, не лише добробут визначав її обличчя. За спогадами старожилів, туканці вирізнялися особливим характером — прямим, жорстким і впертим. У народі про них говорили як про людей із «твердою головою», які не поступаються своїм і завжди стоять на своєму. 

Для мешканців межі махали були цілком реальними: перехід до «чужої» махали міг вимагати дотримання негласних правил. За спогадами уродженця Болграда, досліджувача історії Валерія Бессарабського, якщо хлопець приходив до іншого району, він мав «поставити магарич» — зазвичай відро вина як знак поваги. 

Згодом на території Туканської махали розміщувалися значущі об’єкти — навчальні заклади, лікарня, підприємства, що ще раз підкреслює її ключову роль у розвитку Болграда.

Район «золотих рук»

Сливенська махала сформувалася у Болграді після переселення болгар із міста Сливен та навколишніх регіонів у 1865 році. На відміну від більш аграрної Туканської чи спокійнішої Ямбольської махали, Сливенська від самого початку вирізнялася як осередок ремесел і торгівлі. Її мешканці займалися рибальством, торгівлею та різноманітними ремеслами — тут працювали ковалі, шевці, кравці, теслярі, бондарі, муляри. Фактично це був район «золотих рук», куди зверталися, коли потрібно було щось виготовити, полагодити чи збудувати. Саме сливенські майстри значною мірою формували економічне життя Болграда, а їхня праця цінувалася навіть за межами міста — фахівців запрошували на роботу до Румунії, відзначаючи їхню старанність і високу якість виконання. 

У Сливенській махалі формувався прошарок ремісників і дрібних підприємців, для яких важливими були репутація, майстерність і здатність заробляти. Саме завдяки таким районам Болград поступово розвивався не лише як аграрне поселення, а і як ремісничо-торговельний центр Буджака. 

Територія іншого життя

Водночас структура самої махали була неоднорідною. За архівними даними, в її межах існували різні за рівнем достатку частини. Зокрема, в окремій зоні, ближче до ярів і берегів лиману, селилися найбідніші мешканці міста — саме тут згодом сформувався окремий район, відомий як Парцалія або Парцал-махала, який став особливим соціальним явищем у структурі Болграда. З часом ця територія почала сприйматися як окрема частина міста зі своєю специфікою, що згодом викликало різні трактування її статусу серед дослідників. 

У Парцалії формувався інший, більш скромний і складний побут, який відрізнявся від заможних частин міста. У дослідженнях існує й пояснення походження назви. Зокрема, її пов’язують зі словом «парцел» (від румунського parcelă, французького parcelle, латинського particula), що означає земельну ділянку або наділ. У такому контексті Парцал-махала розглядається як квартал нового типу, сформований у середині XIX століття внаслідок поділу землі на окремі ділянки та впровадження більш регулярного планування міста. Подібні території надавалися переселенцям, ремісникам, молодим родинам і відставним військовим — тим, хто потребував власного простору для початку нового життя. Такий підхід дозволяє побачити Парцалію не лише як «район бідності», а і як ознаку розвитку Болграда, його поступового переходу до впорядкованої міської структури. 

Іншу інтерпретацію подає Валерій Бессарабський. За його словами, Парцал-махала не була окремим районом і не виділялася як самостійна одиниця, а фактично була народною назвою Кримської махали. Саме її, за спогадами старожилів, називали «Парцал-махалою» через складні умови життя переселенців із Криму, які прибували до Болграда без майна і починали життя з нуля. При цьому сам термін «парцал» у болгарській мові означає «клапоть», «ганчір’я» і в розмовному значенні вказує на бідність та нужденність — тобто є прямою характеристикою соціального стану мешканців цього району.

Попри різні інтерпретації, всі вони сходяться в одному: Парцал-махала пов’язана з темою соціальної нерівності, складного побуту та водночас виживання і пристосування до життя.

Територія, де праця була головною цінністю

Ямбольська махала була однією з ключових частин старого Болграда, сформованою після переселення болгар із міста Ямбол у середині ХІХ століття. Її формування пов’язують із 1865 роком — періодом активного розширення міста та заселення нових територій. 

Попри те, що за архівними даними жителі Ямбольської махали здебільшого займалися ремеслами, у ширшому розумінні цей район також мав виразний господарський характер. Тут поєднувалися ручна праця, землеробство та виноградарство — традиції, які переселенці привезли із собою з батьківщини.

Ямбольська махала постає як простір спокійної, розміреної праці. Тут не було показної заможності, але цінувалися стабільність, витримка і результат. Люди працювали на землі, вирощували зерно, овочі, виноград, закладали сади, формуючи продовольчу основу міста. Саме звідси значною мірою наповнювалися місцеві ринки — продуктами землеробства, плодами садів і виноградниками. 

За спогадами, мешканців махали характеризували як стриманих, ґрунтовних і надійних людей. Тут більше цінували не гучні слова, а працю: посіяти — виростити, закласти — передати дітям.

Сьогодні територія колишньої Ямбольської махали інтегрована в сучасний міський простір, однак окремі її риси збереглися. Зокрема, до неї історично відносять район собору Святого Миколая, ринку, автостанції, а також навчальну будівлю школи №3. У забудові досі можна впізнати елементи старого укладу — одноповерхові будинки, глибокі двори, господарські споруди.

Район мобільності та торгівлі кіньми 

Кримська махала сформувалася у Болграді, коли до міста прибули болгари з території Криму, куди вони переселилися раніше. На відміну від інших територій, які формувалися поступово, Кримська виникла як результат конкретного історичного процесу — вимушеного переселення. Її мешканці принесли із собою досвід життя в інших умовах, але водночас були змушені починати майже з нуля. 

Мешканці Кримської махали займалися передусім купівлею та перепродажем коней (джамбаза), а також конярством. Це сформувало особливий економічний профіль району, пов’язаний із торгівлею, мобільністю та практичними навичками ведення господарства.

У спогадах жителів Болграда Кримська махала постає як більш стриманий і менш заможний район порівняно з іншими частинами Болграда. Тут переважав приватний сектор, прості будинки та скромні двори. Побут формувався в умовах необхідності швидко облаштовувати життя, працювати і пристосовуватися до нових реалій.

Попри це, саме в Кримській махалі особливо відчувалася згуртованість громади. Люди підтримували одне одного, передавали досвід, допомагали в господарстві — адже для багатьох це був єдиний спосіб закріпитися на новому місці.

З часом цей район інтегрувався в загальну структуру Болграда, але зберіг риси окремого житлового масиву. Сьогодні ця частина міста залишається переважно приватною забудовою. Тут і досі можна впізнати планування старих дворів, характерну забудову та спокійний ритм життя, що сформувався ще у ХІХ столітті.

Болград ХІХ століття — це не лише історія переселень та поділів, а й передусім історія людей, які будували своє життя з нуля, зберігали традиції й водночас пристосовувалися до нових умов. Кожна махала була не просто частиною міста, а окремим світом із власним ритмом, характером і пам’яттю. Саме через ці локальні історії розкривається справжній Болград — багатошаровий, живий і сформований долями різних поколінь.

Запис Тут знали хто ти і звідки: як махали формували життя Болграда у XIX столітті  спершу з'явиться на Махала.

У межах проєкту ми підготували 11 публікацій, присвячених ключовим аспектам сучасного інформаційного середовища. Складні теми намагались пояснювати у зрозумілому форматі, зокрема через приклади з повсякденного життя мешканців регіону. Окрему увагу приділяли ризикам фейків, маніпуляцій та впливу штучного інтелекту. Такий підхід дозволив не лише інформувати, а й формувати практичні навички взаємодії з інформацією.

Як розвивався проєкт: від дослідження до практичних навичок

Робота над проєктом розпочалася з дослідження того, як саме мешканці півдня Одещини отримують інформацію. Зокрема, ми провели опитування, яке показало, з яких джерел люди найчастіше дізнаються новини та яким каналам довіряють найбільше. Це дозволило краще зрозуміти інформаційне середовище регіону та визначити основні виклики, з якими стикається аудиторія у повсякденному житті.

Наступним етапом стало пояснення того, як інформація впливає на людей і чому вона може бути інструментом впливу. Ми звернулися до історичних прикладів і показали, що маніпуляції та інформаційні впливи використовувалися ще з давніх часів, змінюючись і вдосконалюючись разом із розвитком суспільства. Такий підхід дозволив показати, що частина сучасних інформаційних викликів мають глибоке історичне підґрунтя і не є новим явищем.

Після цього ми зосередились на сучасних ризиках, зокрема інформаційних загрозах, які актуальні для півдня Одещини. Також окремо розглядалися питання журналістських стандартів і їхньої ролі у формуванні довіри до медіа.

У наступних публікаціях проєкту фокус більше змістився на практичні навички. Ми пояснювали, як перевіряти інформацію, відрізняти перевірену інформацію від фейкової, як безпечніше користуватися інтернетом та не потрапляти на гачок шахраїв. Також розглядалися теми інформаційних бульбашок, впливу соціальних мереж, ролі Telegram-каналів як джерела новин та нових викликів, пов’язаних із розвитком штучного інтелекту.

Окремий блок матеріалів був присвячений тому, як відрізнити новини від реклами, що таке «джинса» та чому важливо звертати увагу на маркування рекламного контенту. Завершальним етапом стало пояснення технічних аспектів роботи інформаційного простору, зокрема причин, чому іноді не відкриваються сайти та як працюють DDoS-атаки.

Який вплив мали матеріали на аудиторію?

Щоб зрозуміти, наскільки наші публікації про медіаграмотність стали в нагоді та були корисними для читачів, ми традиційно провели опитування в Instagram та Telegram та підсумували загальні результати з двох соцмереж. Нам було важливо дізнатися думку аудиторії та її досвід взаємодії з матеріалами, адже це допомагає оцінити їхню практичну цінність і зрозуміти, чи варто розвивати такі теми надалі.

Результати показали, що близько 45% респондентів відзначили повні або часткові зміни у ставленні до інформації, а приблизно 40% зазначили, що стали більш обізнаними після ознайомлення з матеріалами. Це свідчить про те, що навіть у складній темі медіаграмотності можна досягати поступових змін у сприйнятті інформації.

Водночас значна частина респондентів не відзначила змін у своїх звичках. Це очікувано, адже формування медіаграмотності є не миттєвим процесом, а поступовою роботою з аудиторією, яка потребує часу, повторення та системного підходу.

Частина користувачів також почала змінювати свою поведінку: за результатами опитування, близько 26% респондентів зазначили, що більше почали уникати підозрілих посилань, ще приблизно 15% почали регулярно перевіряти інформацію, а близько 7–8% більше звертають увагу на позначки реклами. І навіть якщо таких людей не більшість, це вже є результатом. Для локального медіа навіть кілька десятків читачів, які стали більш уважними до інформації, вже є реальним внеском у безпечніше інформаційне середовище регіону.

Інформаційні ризики півдня Одещини та роль медіаграмотності

Інформаційне середовище півдня Одещини має свою специфіку, адже значна частина новин тут поширюється та споживається через месенджери, соціальні мережі та інші неофіційні джерела. У таких умовах інколи виникають ситуації, коли події відбуваються швидко, а офіційна інформація з’являється із затримкою. У цей період формується інформаційний вакуум, який заповнюється неперевіреними повідомленнями, чутками та припущеннями. Саме в цей момент аудиторія стає найбільш вразливою до маніпуляцій, а поширення такої інформації інколи працює на користь шахраїв або інших недобросовісних джерел.

Такий вакуум активно використовують для поширення фейків і викривленої інформації. Саме тому важливо, щоб люди вміли перевіряти новини, оцінювати джерела та розпізнавати спроби впливу. Водночас оперативність у роботі медіа має поєднуватися з дотриманням журналістських стандартів, зокрема точності, балансу та перевірки фактів. 

Сьогодні інформаційний простір постійно змінюється. З’являються нові платформи, формати контенту та способи впливу на аудиторію, а разом із цим зростає і кількість ризиків, зокрема дезінформації та більш складних форм маніпуляцій. У таких умовах медіаграмотність перестає бути разовою навичкою і перетворюється на постійний процес, який потребує уваги та розвитку.

Проект Махали з медіаграмотності показав, що навіть невеликі зміни мають значення. Кожен користувач, який почав критичніше ставитися до інформації, робить внесок у формування більш свідомого та безпечного інформаційного середовища півдня Одещини.

Запис Вплив медіаграмотності на аудиторію: результати проєкту видання “Махала” спершу з'явиться на Махала.

Сучасні сайти працюють завдяки серверам, які обробляють запити користувачів. Коли людина відкриває сторінку, її пристрій надсилає запит, а сервер повертає відповідь у вигляді контенту. У стандартних умовах сервери розраховані на певну кількість одночасних відвідувачів. Проте якщо навантаження різко зростає, сайт може почати працювати повільніше або взагалі перестати відкриватися. Саме цей принцип використовують під час подібних атак.

Що таке DDoS-атака і як вона працює

DDoS-атака (Distributed Denial of Service) — це тип кібератаки, під час якої на сайт одночасно надходить велика кількість запитів. Зазвичай ці запити створюються не реальними людьми, а автоматизованими програмами, які називають ботами. Вони імітують звичайних користувачів, але їхня кількість може сягати тисяч або навіть мільйонів. У результаті сервер не витримує такого навантаження і перестає коректно обробляти запити. Для користувача це виглядає як зависання або повна недоступність сайту.

Важливо розуміти, що під час DDoS-атаки дані користувачів зазвичай не викрадаються. Основна мета полягає в тому, щоб заблокувати роботу ресурсу або ускладнити доступ до нього. Такі атаки можуть використовуватися для тиску або навіть як елемент інформаційної боротьби. Часто під удар потрапляють новинні сайти, державні ресурси або сервіси з великою аудиторією. Саме тому ця тема актуальна і для локальних медіа.

Ще одна поширена мета таких атак полягає у створенні паніки або недовіри серед користувачів. Коли сайт довго не відкривається, може виникнути враження, що його зламали або він більше не працює. Це особливо критично для новинних ресурсів, адже втрачається оперативність подачі інформації. У деяких випадках подібні атаки можуть збігатися з важливими подіями, щоб обмежити доступ до певних новин. Таким чином, DDoS-атаки можуть впливати не лише на технічну роботу сайту, а й на інформаційний простір.

Як це впливає це на роботу Махали

Час від часу інтернет-видання «Махала» також стикається з підвищеним навантаженням або підозрілою активністю ботів. У окремих випадках це може нагадувати DDoS-атаки, коли кількість запитів до сайту різко зростає. Такі ситуації можуть тимчасово впливати на швидкість роботи або доступність ресурсу. Водночас наша команда працює над тим, щоб мінімізувати такі ризики та забезпечити стабільну роботу сайту.

Подібні явища є частиною сучасного цифрового середовища, з якими стикаються багато медіа. Важливо, що навіть у разі технічних труднощів редакція продовжує інформувати читачів через різні платформи. Саме тому варто підписуватися на соціальні мережі та інші канали, щоб залишатися в курсі подій. Це дозволяє отримувати інформацію навіть у разі тимчасових перебоїв із сайтом і зберігати доступ до новин.

Що показало опитування читачів «Махали»

Щоб зрозуміти, наскільки читачі стикаються з проблемами доступу до сайтів та чи знають про можливі причини таких ситуацій, редакція інтернет-видання «Махала» провела коротке опитування у соціальних мережах. У ньому взяли участь користувачі Telegram та Instagram. Для більш повної картини результати з обох платформ були об’єднані. Учасниками опитування переважно стали мешканці півдня Одеської області, які регулярно користуються інтернетом та читають новини онлайн.

Водночас варто зазначити, що такі опитування не є репрезентативними для всієї аудиторії. Однак вони дозволяють побачити загальні тенденції та зрозуміти рівень обізнаності користувачів. Результати показали, що більшість респондентів хоча б інколи стикалися з тим, що сайти працюють повільно або не відкриваються. Водночас значна частина користувачів пояснює це проблемами з інтернетом або технічними роботами, і лише невеликий відсоток пов’язує такі ситуації з можливими кібератаками.

Окреме питання стосувалося обізнаності про DDoS-атаки. Частина респондентів зазначила, що знає або щось чула про це явище, водночас для інших ця тема залишається менш зрозумілою або новою. Водночас важливо враховувати, що DDoS-атака є лише однією з можливих причин, через які сайт може тимчасово не працювати. Це свідчить про те, що подібні теми варто пояснювати у доступній формі.

Чому це важливо для читачів і як реагувати

Коли сайт не відкривається, це не завжди означає, що проблема на стороні користувача. У багатьох випадках достатньо просто зачекати і спробувати зайти пізніше. Також варто перевірити, чи відкриваються інші сайти та чи стабільне інтернет-з’єднання. Якщо проблема повторюється, можна скористатися альтернативними джерелами інформації. Водночас не варто одразу робити висновки про злам або втрату даних без підтвердженої інформації.

Розуміння причин подібних ситуацій допомагає спокійніше реагувати на технічні збої та краще орієнтуватися в цифровому середовищі. Сьогодні інтернет є частиною повсякденного життя, і різні технічні труднощі можуть траплятися час від часу. Саме тому медіаграмотність включає не лише перевірку інформації, а й базове розуміння роботи онлайн-сервісів. Чим більше користувачі розуміють ці процеси, тим легше їм орієнтуватися в інформаційному просторі.

Запис Чому іноді не відкриваються сайти: що таке DDoS-атаки і як вони працюють спершу з'явиться на Махала.

Як унікальна пам’ятка перетворилася у звалище

Нагадаємо, що городище «Картал», або Кам’яна гора, як його ще називають, має надзвичайну історичну цінність. На початку 2000-х років експедиція Одеського археологічного музею Національної академії наук України провела тут розкопки, які вразили науковців. Їм відкрилася багатометрова послідовність культурних шарів часу енеоліту (V-IV тисячоліття до нашої ери), бронзового та ранньозалізного століть. Виявилося, що римський форт – лише верхня частина над залишками поселень різних культур та епох, що існували протягом майже 6 тисяч років. Археологічні роботи також проводилися, зокрема, у 2009 році: в архіві журналіста «Махали» збереглися світлини з тих розкопок, які засвідчують масштаб наукової роботи на городищі, деякі з яких сьогодні публікуємо.

Територія городища омивається з трьох сторін водами річок Дунай, Кагул та їх притоками, з іншого боку підступає озеро Картал. Тут неймовірної краси пейзажі. За словами експертів, на цьому місці міг би бути природний заповідник та туристичний об’єкт. Але замість цього унікальна пам’ятка перетворилася на сміттєзвалище.

За інформацією активістів громадської організації «Агенція місцевого розвитку Орлівка-Картал», це місце дійсно було узаконеним сміттєзвалищем. Таке рішення прийняла Орлівська сільська рада близько 30 років тому. Однак договір на використання цієї території як звалища давно закінчився, нового рішення не приймалося. Попри це, люди за звичкою продовжують вивозити сюди побутове сміття, хоча в селі організовано централізований вивіз відходів.

Активісти неодноразово порушували це питання, звертаючись до різних органів влади. Зокрема, ще у 2023 році в селі відбулися збори мешканців, на яких головним було питання перенесення цього звалища. Департамент культури, національностей, релігій та охорони об’єктів культурної спадщини Одеської ОДА офіційно визнав, що утворення сміттєзвалища на території городища суперечить пам’яткоохоронному законодавству та може призвести до безповоротної втрати пам’ятки. Активісти пропонували конкретний варіант вирішення проблеми: перенести звалище в колишній кар’єр цегельного заводу неподалік від Орлівки. Там є величезний полігон та глибокий котлован, звідки багато років брали глину. Однак більшість орловчан виступили проти перенесення, оскільки кар’єр розташований далеко, а щоб туди потрапити, треба виїжджати на трасу М-15, яка перевантажена фурами. 

Рішення закладене в план розвитку, який розробляється

Нещодавно редакція «Махали» звернулася до Ренійської міської ради з інформаційним запитом щодо організації збору побутових відходів у громаді. Однак у відповіді виконкому містилася інформація лише про місто Рені. Про те, як організовано вивезення сміття в селах громади, зокрема в Орлівці, у відповіді не було жодного слова. Тому у продовження теми журналіст «Махали» взяв інтерв’ю у заступника Ренійського міського голови з питань діяльності виконавчих органів Олексія Самбурського. Він запевнив, що проблему городища «Картал» влада не забула.

«Ця проблема нам дуже добре відома. До нас раніше зверталися різні громадські організації, зокрема з села Орлівка. Це питання не забуте, ми знаємо цю проблему і вирішуємо її», – каже Олексій Борисович.

За його словами, рішення питання закладене в комплексний план розвитку громади, який зараз розробляється.

«Зараз ми розробляємо комплексний план нашої громади. І в цій розробці буде передбачено перенесення сміттєзвалища в інше місце. Куди і як саме, поки невідомо, але перенесення в інше місце плануємо», – уточнює заступник міського голови.

Тим часом, поки йде розробка планів, територія городища потребує догляду. Влада запевняє, що робота ведеться.

«У селі Орлівка працюють три штатних працівника КО «Житлово-комунальна служба» Ренійської міської ради. Є трактор, за допомогою якого постійно проводяться заходи з вивозу сміття з цього об’єкту», – розповідає Олексій Борисович.

Щодо конкретних термінів вирішення проблеми, заступник міського голови відповів відверто: це складний і вартісний процес, який потребує багато грошей і часу. 

Про ситуацію в інших селах громади

Ми також поцікавились загальною ситуацією з вивезенням сміття та боротьбою з незаконними звалищами в інших селах Ренійської громади.

«У нас у кожному селі працюють працівники житлово-комунальної служби, за штатом їх три, та є трактор з причепом, ковшем, відвалом. У кожному селі є староста, який відповідає за свою територію. Він контролює ситуацію, і якщо виникають якісь стихійні звалища, ми швидко з ними боремося, все підчищаємо, видаляємо. А так люди самі вивозять сміття на звалища, які знаходяться біля кожного села», – пояснює Олексій Самбурський.

Що стосується весняних заходів з благоустрою, то вони проводяться в рамках поточної роботи житлово-комунальної служби.

«Плани розробляються на один рік. Керівництво ЖКС, співробітники добре знають свою роботу. І в рамках планової діяльності проводяться всі необхідні заходи», – каже заступник міського голови. 

Запис Проблема сміттєзвалища на території городища «Картал» у Ренійській громаді: як місцева влада пропонує її вирішити?  спершу з'явиться на Махала.

Проблему її збереження обговорювали рік тому під час публічного заходу в Болградському історико-етнографічному музеї. Саме там вперше на широкому загалі пролунала заява міського голови Сергія Димитрієва, який запевнив, що міська рада готує клопотання про передачу каланчі з державної у комунальну власність, а також розглядає можливість виділення коштів на розробку проєктно-кошторисної документації. Надалі, за його словами, планується шукати фінансування, зокрема через грантові програми. 

Однак, відповіді на інформаційні запити, направлені редакцією в березні 2026 року, суттєво відрізняються від озвучених намірів.

У Болградській міській раді офіційно повідомили, що жодних клопотань щодо передачі каланчі до державних органів не направлялося. Попри публічні заяви, процес передачі навіть не розпочато документально. Наразі, за словами посадовців, питання лише «перебуває на стадії розгляду», без уточнення термінів чи конкретних дій.

Також у міській раді підтвердили, що оцінка технічного стану будівлі не проводилася, хоча сама каланча, за даними інших служб, перебуває в аварійному стані вже не перший рік. Не менш показовою є й відповідь щодо фінансування: виділення коштів на розробку проєктно-кошторисної документації не заплановане. Відповідно, і сам процес реставрації наразі не має навіть підготовчої стадії.

На питання про подальші дії у міській раді відповіли лаконічно — «не заплановано». Інші кроки, зокрема залучення грантів чи визначення майбутнього функціоналу каланчі, пропонується розглядати лише після передачі об’єкта або навіть після його ремонту. Таким чином, усі ключові рішення фактично відкладені на невизначене майбутнє.

Не менш важливу інформацію надало Головне управління ДСНС в Одеській області, на балансі якого наразі перебуває каланча. Там підтвердили, що споруда офіційно знаходиться в аварійному стані та ще з 2015 року визнана такою, що може становити загрозу для життя і здоров’я людей. Йдеться не просто про втрату пам’ятки, а про потенційно небезпечний об’єкт у центрі міста.

ДСНС також зазначає, що останні ремонтні роботи проводилися ще на початку ХХ століття. При цьому самостійно здійснювати реставрацію служба не може, адже йдеться про пам’ятку архітектури, для якої потрібні спеціальні дозволи та ліцензовані підрядники. Більше того, в управлінні прямо заявили, що не мають можливості брати участь у спільних проєктах з відновлення каланчі.

Водночас у ДСНС підтвердили, що підтримують передачу об’єкта у власність громади. Однак там також повідомили, що жодних звернень від Болградської міської ради з цього приводу не отримували, що ще раз підкреслює розрив між публічними заявами та фактичними діями.

Ситуація ускладнюється ще й тим, що каланча частково розташована на земельній ділянці Міністерства оборони, що може додатково впливати на процедуру передачі. Водночас ще у 2021 році Болградська міська рада вже ухвалювала рішення про надання згоди на прийняття каланчі у комунальну власність. Проте цей процес так і не був доведений до кінця. 

Таким чином, станом на сьогодні маємо парадоксальну ситуацію: об’єкт визнається аварійним і небезпечним, його необхідність збереження не викликає сумнівів ні у громади, ні у служб, але реальних кроків для вирішення проблеми не зроблено. Передача не розпочата, фінансування не передбачене, підготовчі роботи не ведуться.

Щоб зрозуміти, чому пожежну каланчу в Болграді потрібно зберегти, варто повернутися у час, коли саме місто лише формувалося, як центр життя болгарських переселенців у Буджаку. У ХІХ столітті Болград ще не мав повноцінної системи пожежогасіння. Вогонь тут був рідкісним, але небезпечним явищем, а боротьба з ним — хаотичною і неорганізованою.

Про пожежу сповіщали церковні дзвони, воду привозили у бочках, а мешканців фактично змушували долучатися до гасіння. Візників доводилося буквально ловити, щоб вони не тікали від обов’язку підвозити воду. У результаті пожежі часто встигали знищити будівлі ще до того, як починалося повноцінне гасіння. Така система була неефективною і вимагала змін.

Перші кроки до організованої пожежної служби у Болграді були зроблені у 1840-х роках, коли з’явилося пожежне депо та дерев’яна каланча — оглядова вежа, з якої можна було побачити загоряння ще на початковій стадії. Саме каланча стала ключовим елементом безпеки: від уважності чергового залежало, чи вдасться вчасно врятувати місто від вогню.

З часом дерев’яні споруди занепали, і наприкінці ХІХ століття постало питання будівництва нової, кам’яної каланчі. Проєкт розробив відомий архітектор Олександр Йосипович Бернардацці — автор десятків будівель у Бессарабії, який фактично сформував архітектурний вигляд багатьох міст регіону.

Будівництво тривало у 1896–1898 роках і стало важливим етапом розвитку міста. Каланча була не лише функціональною спорудою, а й архітектурною домінантою — витриманою у стилі класицизму, з характерною кладкою цегли та ракушняка. Вона одразу стала одним із символів Болграда.

З моменту відкриття у 1898 році каланча виконувала життєво важливу функцію. На її вершині постійно чергували пожежні — вдень і вночі, у спеку, мороз і вітер. Їхня робота була виснажливою: чергування могло тривати до 12 годин, без права на сон чи відволікання. Кожні 15 хвилин вони повинні були подавати сигнал, підтверджуючи, що не втратили пильність. 

У той час пожежні виїжджали на виклики на спеціальних обозах: попереду їхав вістовий із трубою, що виконувала роль сирени, за ним — вози з інструментами, насосами та бочками води. Це була ціла система, яка починалася саме з каланчі — з точки спостереження, що дозволяла вчасно помітити небезпеку.

Каланча була не просто частиною інфраструктури — вона була центром організації безпеки міста. Водночас вона стала і частиною його ідентичності: формувала міський простір, уособлювала порядок, контроль і захист.

Сьогодні ж ця споруда втратила свою практичну функцію, але не втратила значення. Вона залишається матеріальним свідченням історії Болграда — від часів, коли місто лише ставало на ноги, до періоду його розвитку як адміністративного та культурного центру регіону.

Сьогодні пожежна каланча в Болграді опинилася у стані, коли її майбутнє залежить не від слів, а від конкретних рішень. Публічно озвучені наміри поки що не підкріплені жодними діями. І варто зазначити, що час у цьому випадку — критичний ресурс, адже поки відповідальні структури зволікають, аварійна будівля, яка понад століття була символом безпеки міста, сама потребує порятунку.

Запис Під загрозою зникнення: чому в Болграді досі не рятують пожежну каланчу спершу з'явиться на Махала.